8 КЛАС ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Тема. Південна Україна.

Дата:16.03.2020

Мета: скласти уявлення про розвиток Січі і Півдня України у другій половині XVIII ст.; пояснювати причини ліквідації царською владою Запорозької Січі і Кримського ханства; визначати місце Запорозької Січі в історії України; розкривати долю запорожців після ліквідації Січі; розвивати в учнів уміння аналізувати історичний факт, працювати з картою та документами, визначати місце особистості в історичному процесі; виховувати в учнів національно- патріотичні почуття.

ХІД УРОКУ

ПЕРЕВІРКА ДОМАШНЬОГО ЗАВДАННЯ

Творчі запитання

1) Якими були наслідки поділів Польщі для України? Чому українські землі опинилися розділеними між сусідніми державами?

2) З’ясуйте особливості опришківського руху.

3) Якими були наслідки поділів Польщі для українських земель?

4) Схарактеризуйте розвиток західноукраїнських земель у другій половині XVIII ст.

Завдання

1) Складіть порівняльну таблицю повстань 1734, 1750 і 1768 р.

2) Простежте на карті події національно-визвольної боротьби на Правобережжі та на Прикарпатті у XVIII ст. Визначте ключові місця подій.

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Актуалізація знань учнів

1) Унаслідок яких подій виникла Нова (Підпільненська) Січ?

2) Яку роль відігравала Запорозька Січ у подіях української історії?

1. Адміністративно-територіальний поділ земель Нової (Підпільненської) Січі.

(При вивченні використовуйте тематичні карти в атласі)

Нова (Підпільненська) Січ проіснувала сорок один рік (1734— 1775). Навколо Січі розташовувалися Землі (Вольності) Війська Запорозького. У цей час Запорожжя поділялося на адміністративно-територіальні округи — паланки. У 30—40-х pp. XVIII ст. їх налічувалося не більше п’яти, пізніше їхня кількість зросла до восьми — Кодацька, Бугогардівська, Інгульська, Протовчанська, Орільська, Самарська, Кальміуська, Прогноївська.

Адміністративним центром паланки була укріплена слобода, де стояв гарнізон, розташовувалися полковник і старшина. Паланкова старшина зосереджувала у своїх руках не лише військову, але й фінансову, судову й адміністративну владу.

Адміністративним центром Запорожжя була Січ. На Січі військовими й одночасно господарськими одиницями були 38 куренів, до яких приписували всіх козаків. Запорозька адміністрація, як і раніше, обиралася козаками на радах, перед якими вона й мала звітувати. Вища військова або кошова старшина обиралась раз на рік на Загальній військовій або січовій раді, яку за звичаєм скликали 1 січня. У другій половині XVIII ст. роль січових рад зменшилась, натомість посилилось значення старшини. Збираючись на вузькі ради, вони часто самостійно вирішували поточні справи.

У 60-х pp. XVIII ст. населення Запорожжя налічувало 100 тис. осіб.

Земля вважалася загальновійськовою власністю. Кожний козак, який мав певне майно і був спроможний вести власне господарство, міг отримати її від коша у власність і заснувати власний зимівник (хутір). Свій зимівник козак міг продавати, віддавати в заставу, дарувати тощо. Однак козацька старшина самочинно привласнювала пасовища, рибальські та мисливські угіддя. Вона встановлювала звичай збирати з шинкарів і ремісників двічі на рік «подарунок» на свою користь.

Адміністративно-територіальний устрій Запорожжя

↓

Січова рада

↓

Кошовий отаман

↓

 Паланкова рада

↓

Полковник

                                                  Писар←↓→Осавул

Сход поселення(промислу)

↓

Громадський отаман

                                   ↙                                                       ↓                                        ↘

Військовий табунник                             Військовий скотар                    Військовий чабан

( дбав про табуни коней)                   (дбав про череди худоби)                (дбав про череди овець)

2. Освоєння нових земель.

     Нова Січ значно відрізнялася від Запорозького війська часів І. Сірка чи К. Гордієнка. 

          Козацька старшина перетворилася на заможних землевласників. Основою їхньої діяльності ставав розвиток господарства, а не військові походи. Козацька старшина перетворила Запорожжя часів Нової Січі на край квітучої ринкової економіки, що базувалася на передових господарських засадах. Однак разом із тим виникли й нові проблеми.

На Запорожжя тікали, щоб не працювати на панів і жити «по-людський. Але у XVIII ст. війни бували досить рідко і не переносили такого збагачення, як раніше. Для того щоб прожити, козакам доводилось ставати до роботи. Господарем його був представник козацької старшини, який мало чим відрізнявся від пана, якого він залишив, тікаючи на Запорожжя.

Відтепер на Запорожжі давньої єдності й братерства вже не було.

Загрозливим свідченням соціальних проблем на Запорожжі ставали як повстання незаможних козаків, так і відворотна хвиля втікачів. Вони переселялися із земель Січі на засновані російським урядом «слободи» новоросійської губернії. Це зсередини руйнувало увесь соціальний устрій Нової Січі.

Одночасно із цим козацька старшина була фактично неспроможна власними силами швидко колонізувати всі землі Запорожжя. Небезпеку цього добре розумів останній кошовий отаман Війська Запорозького Низового Петро Калнишевський (1690—1803).

Постать в історії

Калнишевський походив із давнього козацько-старшинського роду Луб’янського полку. Кошовим отаманом обирався десять років поспіль. П. Калнишевський докладав чимало зусиль, аби уникнути залежності Січі від російської корони. Він тричі їздив до Петербурга, де відстоював військові та адміністративно-територіальні права Запорожжя. Опікувався культурним піднесенням краю. Його коштом було збудовано п’ять церков і соборів, придбано значну кількість церковних книг та начиння, як в Україні, так і в Єрусалимі. П. Калнишевський брав участь у багатьох походах козаків на Крим і Туреччину. Особливо відзначився в російсько-турецькій війні 1768— 1774 pp. За це російський уряд нагородив Калнишевського золотою медаллю на андріївській стрічці. Після зруйнування Січі Калнишевський був заарештований і за наказом Катерини II засланий до монастирської тюрми Соловецького монастиря. Понад 25 років останній кошовий провів у жахливих умовах одиночної камери. За указом імператора Олександра І він був звільнений із тюрми, але за власним бажанням залишився в тому ж монастирі, де й помер у віці 113 років.

Робота з термінами і поняттями

Колонізація — у даному випадку освоєння вільних земель.

       За розпорядженням кошового усіх селян-утікачів, що прибували на Січ, перестали записувати до козацького реєстру. їх розселяли «слободами» на вільних землях, «щоб сторонні не мали можливості влазити до тих місць». За час свого гетьманування Калнишевський заснував кілька сотень нових сіл на землях Запорожжя. Однак, для того щоб перешкодити намірам російського царизму, цього було недостатньо.

3. Обмеження російським урядом «вольностей» Запорожжя. Ліквідація Запорозької Січі.

      Від початку заснування Нової Січі російський царизм поступово обмежував її права. У складі монархічної держави, якою була

Російська імперія, козацька республіка не мала перспективи тривалого існування.

У 1753 р. царизм спробував заборонити запорожцям обирати кошового. Однак примусити січовиків відмовитися від цієї давньої традиції він не зміг.

У 40—60-ті pp. XVIII ст. російський уряд розпочав заселення північних і північно-східних околиць Запорожжя військовими поселенцями. Це спричиняло ізоляцію «вольностей» від Правобережжя і Гетьманщини й перешкоджало втечам сюди селян. 1752 р. в північно-східній частині Запорожжя було створено Нову Сербію, а наступного року на північно-східному кордоні володінь Січі засновано Слов’яносербію. Заселялися ці землі втікачами від османського іга — сербами, угорцями, молдаванами, греками, болгарами.

У 60-х pp. XVIII ст. смугу запорозьких земель вилучили для Новоросійської губернії, а ще через десять років — для будівництва Дніпровської лінії укріплень. На протести запорожців уряд імперії не реагував. Козаки із сумом казали: «Вічная пам’ять нашим степам. Проспали».

Питання остаточного знищення Січі було для імперського уряду лише справою часу. Основні причини ліквідації Запорозької Січі були такими:

— Несумісність республіканського устрою Січі з імперськими порядками.

— Побоювання можливого союзу Нової Січі з Кримським ханством для спільної боротьби з імперією.

— Висока ймовірність унезалежнення Запорожжя.

— Недоцільність існування в межах імперії державного утворення, що перешкоджає вільному доступу до Чорного моря зі своєю митною системою.

— Прагнення російських землевласників привласнити землі Запорожжя.

— Загроза того, що Запорожжя може знову стати осередком національно-визвольної боротьби українців.

— Перетворення Запорожжя з його гаслом «утікачів не видавати» на загрозу для розвитку кріпосницького господарства імперії.

Відповідний момент для розв’язання запорозької проблеми виник після успішного завершення російсько-турецької війни 1768—1774 pp. Після проголошення незалежності Кримського ханства від Османської імперії над ним було встановлено російський протекторат. Відтепер зникла загроза татарських нападів, для захисту від яких імперії й були потрібні запорозькі козаки.

На початку 1775 р. запорозька старшина, прагнучи зберегти козацтво, відрядила до Петербурга делегацію з проектом реорганізації Січі на зразок Донського козацтва. Однак ці пропозиції відкинули не розглядаючи. Фаворит імператриці Г. Потьомкін із відвертим глузуванням відповів старшині А. Головатому: «Не можна вам залишатися. Ви дуже розігралися і ні в якому вигляді не можете приносити користь».

Одразу після завершення російсько-турецької війни під час повернення російських військ додому генерал Петро Текеля несподівано отримав наказ зайняти Січ і розігнати запорозьке козацтво. Наприкінці травня 1775 р. регулярні війська вступили на Запорожжя і рушили на Січ. У козаків це не викликало підозри. Ніхто не міг уявити, що після спільної боротьби проти турок і татар російські війська збираються знищити Січ.

4 червня вони непомітно зняли вартових і оточили січову фортецю. Звістка про намір Текелі козацтво зустріло з обуренням. Воно хотіло дати бій російським військам, але сили були надто нерівні. З огляду на це старшина відмовила козаків від бою. Після оголошення указу Катерини II про скасування Січі двотисячний гарнізон склав зброю. Інші війська також без бою захопили паланкові центри.

Вищу січову старшину заарештували й віддали до суду. Землі Запорожжя увійшли до складу Новоросійської та Азовської губерній. Запроваджувалися російські порядки й органи влади. Розпочалася роздача земель царським вельможам.

4. Доля запорожців після ліквідації Запорозької Січі.

Самостійна робота за підручником

Додатковий матеріал

Нову Січ зруйнували, та січове товариство залишилося. Згідно з указом Катерини II запорожцям дозволялося вступати до кінних пікінерських полків або повертатися туди, звідки вони прийшли на Січ, або залишатися жити на Запорожжі й отримати землю для заняття землеробством. Повертатися додому ніхто не захотів. Чимало колишніх запорожців залишилося господарювати у своїх рідних степах. Але не минуло й двох років, як вони пожалкували про це рішення. Царський уряд роздавав запорозькі землі своїм вельможам, не звертаючи увагу на козацькі зимівники. Нові господарі відбирали землю в козаків, а інколи перетворювали їх на кріпаків.

Значна частина козаків-запорожців (близько 5 тисяч) після ліквідації Січі подалися в турецькі володіння. Колишні запорожці просили турецького султана прийняти їх під свою протекцію і надати землі для будівництва Січі. Султан задовольнив це прохання, унаслідок чого виникла Задунайська Січ (1776—1828).

Чимало козаків переселилися також до австрійських володінь. Для їхнього розселення було призначено землі в провінціях Банат і Бачка, біля річки Тиса. Близько 8 тис. козаків-запорожців, які опинились тут, заснували Банатську Січ (1785—1805).

Така ситуація стурбувала російський уряд. Замість знищення запорозького козацтва і перетворення його на регулярне військо сталося інакше.

Задунайська Січ, яка продовжувала традиції запорожців, перетворилася на ворога для Росії.

В умовах наближення чергової російсько-турецької війни, що вибухнула в 1787 p., царський уряд намагався схилити козацтво на свій бік. У 1788 р. імперський уряд дозволив колишнім козакам-запорожцям створити «Військо вірних козаків», перейменоване згодом на Чорноморське козацьке військо. У війську дозволялося відновити запорозькі порядки: повернуто козацькі військові клейноди, виборність старшини, ради, курені. Однак це, звичайно, не відновило запорозької вольниці. Служити імперіії погодилися 12 тис. колишніх запорожців.

5. Участь українських козаків у російсько-турецьких війнах другої половини XVIII ст.

     Упродовж другої половини XVIII ст. імперський уряд залучав українське козацтво до участі у війнах, які він вів із Туреччиною. Напередодні російсько-турецькі війни 1768—1774 рр., коли питання про ліквідацію Січі в імперських верхах було вирішено, Катерина II, закликаючи запорожців на війну, запевняла: «Ми вважаємо [запорожців] найзичливішими нашими підданими і при першій нагоді Височайшу нашу милість всьому нашому вірному Війську Запорозькому Низовому вчинемо».

У війні 1768—1774 pp. запорожці взяли найактивнішу участь. До Запорозького Війська у складі російської армії входило 7,5 тис. кінних і 5,8 тис. піших козаків. У 1769 р. запорожці перешкодили прориву 100-тисячної турецької армії вглиб України. Зокрема, на початку червня човнова команда запорожців раптово атакувала очаківську флотілію турків у складі 20 кораблів, які намагалися піднятися вгору Дніпром. Козаки захопили три кораблі й примусили ворога відступити.

У серпні тритисячний загін запорожців розгромив значні сили противника під Очаковим. Важливим був успіх козацькою флотилії з 19 чайок, яка розгромила в дельті Дунаю турецьку флотилію, захопивши сім великих і значну кількість дрібних суден. Запорожці уславились при штурмі Бендер, рейдах на Тульчу, Ісанчу та ін. Лише в 1771 р. тисячу запорожців було представлено до нагороди срібними медалями. «Вдячна» Катерина II запевняла, що ніколи не забуде заслуг запорожців: «Між тим монарша милість і увага до сього нашого підданого війська не лише продовжені, а... й поглиблені будуть». Уже скоро козаки переконалися у щирості цих слів.

У результаті війни 1768—1774 pp. був підписаний Кючук-Кайнарджийський договір, за яким до Росії відходили землі між Дніпром і Південним Бугом, місто Керч. Кримське ханство проголошувалося незалежним.

Знову про військовий талант запорожців згадали під час війни з Туреччиною 1787—1791 pp. У бойових діях брало участь Чорноморське козацьке військо. Особливо вдало козацькі полки діяли в обороні Кінбурна, облозі та взятті Очакова в 1788 р. У вересні 1789 р. два полки козаків-чорномоців оволоділи Хаджибеєм (сучасна Одеса).

Вагомим був внесок козаків-чорноморців у взятті головної фортеці турків на Дунаї — Ізмаїлі, яка вважалась неприступною. Козаки знищили турецький флот на Дунаї, що дало змогу здійснювати штурм міста з усіх боків.

Під час вирішального штурму Ізмаїла, який розпочався 11 грудня 1790 p., чорноморці брали приступом фортецю з боку Дунаю. Незважаючи на шалений вогонь, вони кидалися з човнів на берег, рубали сокирами засіки і дерлися на бастіони до турецьких батарей. Подолавши опір, чорноморці вдерлися у середину фортеці. Турки спробували відтіснити козаків за мури, але не змогли. Допомога російських гренадерів дала змогу втримати позиції і завершити розгром турецького гарнізону. Понад 400 козаків загинуло при штурмі фортеці.

Активно діяли козаки-чорноморці в останній рік війни. Зокрема, у битві біля озера Бабадат козаки розгромили чималий загін турецько-татарської кінноти. Під час цього бою козаки-задунайці, що були в складі турецької армії, допомогли своїм товаришам у розгромі турків.

Згідно з договором, підписаному в Яссах, кордоном між Туреччиною і Росією ставала річка Дністер.

Сподіваючись на подяку, козаки-чорноморці прагнули відродити колишні козацькі вольності у межиріччі Дністра і Південного Бугу. Але це занепокоїло царський уряд, козаків було вирішено відправити подалі з України. У 1792 р. козакам-чорноморцям було дозволено оселитися на Таманському півострові в межиріччі Кубані та Дону. У серпні 1792 р. перші 3877 козаків прибули на Тамань, де постало Кубанське козацьке військо.

Завдання

1) Наведіть факти, які дають підставу стверджувати про те, що українські козаки відіграли вагому роль у російсько-турецьких війнах другої половини XVIII ст.

2) Покажіть на карті територіальні зміни, що відбулися в результаті російсько-турецьких війн другої половини XVIII ст.

6. Історичне значення Запорозької Січі.

      Ліквідація Запорозької Січі стала однією з найважливіших подій української історії другої половини XVIII ст. Із нею відходила в минуле козацька доба. У тривалій боротьбі з козацькою християнською республікою перемогу здобула імперія. Проте в історичній перспективі майбутнє було саме за тим світом, який являло запорозьке козацтво. Хоча Запорозька Січ загинула, вона залишила помітний слід у пам’яті українського народу. Запорозькі козаки уславилися героїчною боротьбою, яку впродовж трьох століть вели проти іноземних загарбників, і обороною південних рубежів України. Вони були на чолі національно-визвольної боротьби українського народу упродовж століть. Завдяки цьому створювалися умови для розвитку економічного і культурного життя українців. Разом із тим наявність Січі було тим чинником, який стримував закріпачення українських селян, оскільки саме в запорозьких степах збиралися втікачі з усієї України.

З’явившись як воєнна організація, козаки цим не обмежились. Ними були створені нові форми соціального, політичного та економічного життя, які виявилися більш вдалими, ніж ті, що пропонували імперії українському народу.

Для українського народу запорожці були і залишаться уособленням кращих людських якостей і виразником незламного національного духу, прикладом для наступних борців за незалежність України.

7. Кримське ханство у XVIII ст. Ліквідація Кримського ханства.

Самостійна робота за підручником

1) Складіть основні тези до відповідного пункту параграфа.

2) Складіть план «Доля кримських татар у другій половині XVIII ст.». Підготуйте за ним розповідь.

Додатковий матеріал

Остаточно долю Кримсько-татарської держави вирішила російсько-турецька війна 1768—1774 рр. За Кючук-Кайнарджийським миром 1774 р. була проголошена незалежність Кримського ханства від Османської імперії, але фактично воно опинилося під контролем Росії. Це спричинило звернення у 1776 р. татарського уряду до Росії, у якому він відмовлявся від її підтримки. Відповіддю на це стало введення на територію ханства 25-тисячного корпусу російської армії. Новим ханом було проголошено Шагін-Гірея, який утримував владу завдяки росіянам.

Ліквідації Кримського ханства передували заходи, спрямовані на визрівання соціально-економічної кризи в ньому. За наказом імператриці О. Суворов насильно виселив із Криму все християнське населення (31 тис. вірмен і греків) до Азовської губернії під приводом його захисту від засилля мусульман. Греки і вірмени становили майже все торговельно-ремісниче населення півострова і були основними платниками податків до ханської скарбниці.

У 1783 р. уряд Російської імперії вважав, що склалися всі умови для остаточного загарбання півострова. Увага провідних держав Європи саме в цей час була прикута до подій війни за незалежність англійських колоній у Північній Америці.

Робота з документом

З указу Катерини II про приєднання Кримського півострова до Росії (1783 р.)

Перетворення Криму на вільну і незалежну область не спричинило спокою для Росії, а спричинило для неї нові турботи зі значними витратами. Досвід часу з 1774 р. показав, що незалежність мало притаманна татарським народам. І для того, щоб зберегти її, нам потрібно... виснажувати свої війська важким рухом, здійснюючи такі витрати, як за часів війни. Така морока з кримською незалежністю спричинила понад 7 млн надзвичайних витрат. Приймаючи до відома всі ці обставини, Ми прийшли до рішення... зробити у майбутньому кримський півострів не кублом розбійників і бунтівників, а територією Російської держави...

Запитання до документа

Яким був офіційний привід для ліквідації ханства?

       

       Останній хан Шагін-Гірей був змушений зректися влади і виїхати за кордон (до Туреччини). Оволодівши Кримом, Катерина II стала відбирати кращі землі й дарувати їх своїм дворянам і чиновникам. Кримських татар стали витісняти на безплідні землі. Це призвело до катастрофічних наслідків у демографічному стані півострова. За наступні сто років населення Криму скоротилося від 500 тис. до 200 тис. осіб, причому основна маса населення — це були нові переселенці.

8. Освоєння Півдня України. Заснування нових міст.

      У результаті перемоги Росії у війнах із Туреччиною (1768—1774, 1787—1791 pp.) і ліквідації Запорозької Січі (1775р.) та Кримського ханства (1783 р.) утворився масив відносно вільних земель, які Російська імперія стала активно колонізувати. Російський уряд використовував стосовно цих земель назву «Новоросія». Для позначення цього регіону виникла також назва «Південна Україна». Адже більшість поселенців у цьому краї були українцями.

Південні землі, що були приєднані до Російської імперії впродовж XVIII ст., були найпривабливішими. Надзвичайна родючість причорноморських степів обіцяла великі прибутки в майбутньому; цьому сприяла загальна економічна ситуація в Європі. В освоєнні цих земель на початковому етапі вагому роль відіграв Григорій Потьомкін (1739—1791).

Постать в історії

      Г. Потьомкін, князь Таврійський, генерал-фельдмаршал, російський діяч зі Смоленщини. Брав участь у палацовому перевороті 1762 p., у результаті якого до влади в Російській імперії прийшла Катерина II. Г. Потьомкін був її фаворитом і, як стверджували сучасники, єдиною людиною, яка мала вплив на імператрицю. Із 1774 р. — правитель Півня України, із 1777 р. — імператорський намісник. Був одним з ініціаторів ліквідації Запорозької Січі, але війни з Туреччиною переконали його в необхідності відновити козацтво.

Він сприяв переселенню на нові землі людей. Під його керівництвом будувалися фортеці, порти, російський торговельний Чорноморський флот. У 1787 р. за указом Катерини II «на згадку подвигу його в приєднанні області Таврійської до Російської імперії і зусиль у заселенні та відбудові цієї області» до його прізвища додавалося слово «Таврійський».

     

        Нові землі роздавалися російським дворянам, сюди на пільгових умовах активно залучалися переселенці. У XVIII ст. на Півдні України з’явилося чимало нових міст. їх виникнення зумовлювалося потребами оборони, заселення та господарського освоєння південних степових просторів. Нові міста засновувалися переважно на місці фортець. Зокрема, такі міста, як Єлисаветград (нині Кіровоград), Новомиргород і Новоархангельск виросли з фортець, що були закладені в 40—50-х pp. XVIII ст. У 1770 р. розпочалося будівництво Дніпровської оборонної лінії. На основі її укріплень виникло кілька міст, у тому числі Олександрівськ (нині Запорожжя). У другій половині 70-х pp. XVIII ст. на місці козацької слободи Половиці розгорнулося будівництво Катеринослава (сучас. Дніпропетровськ).

На узбережжі Чорного й Азовського морів постали значні міста- порти. У 1778 р. біля гирла Дніпра було засновано Херсон, у гирлі річки Інгул — Миколаїв. У 1798 р. на місці турецької фортеці Єні- Дунай у місцевості Хаджибей розпочалося будівництво Одеси. На Азовському морі було засновано великий порт — Маріуполь.

До кінця XVIII ст. на Півдні України налічувалося близько 30 міст. Ці нові міста з часом стали провідними економічними центрами України і всієї Російської імперії.

Бесіда за запитаннями

1) Яку назву мала остання Запорозька Січ?

2) Скільки років вона проіснувала?

3) Наведіть факти, які свідчать про поступове обмеження російським урядом «вольностей» Запорожжя.

4) Хто був останнім кошовим отаманом Січі? Чим він уславився?

5) Як виявили себе козаки під час російсько-турецьких воєн другої половини XVIII ст.?

6) За умовами якого договору Північне Причорномор’я увійшло до складу Російської імперії?

7) У якому році було ліквідовано Запорозьку Січ?

8) Як було ліквідовано Запорозьку Січ? Які були причини цього?

9) Куди подалися запорожці після ліквідації Січі?

10) Коли було ліквідовано Кримське ханство?

11) Які адміністративно-територіальні одиниці були створені на землях Запорожжя і Кримського ханства?

12) У чому полягає значення Запорозької Січі для історії України?

Творче запитання

1) І в попередні роки Запорозька Січ зазнавала руйнації. Чому після подій 1775 р. вона вже не змогла відновитися у попередньому вигляді?

2) Чим була зумовлена активна містобудівна політика Російської імперії на Півдні України?

ПІДСУМКИ

Друга половина XVIII ст. стала вирішальною для долі Півдня України і Криму. Після чергових російсько-турецьких війн ці території остаточно опинилися під владою Російської імперії, і ті утворення, що існували на цих землях, стали на заваді імперським планам. У 1775 р. було ліквідовано Запорозьку Січ, а в 1783 р. — Кримське ханство.

VI. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Опрацювати § 31 підручника.

Тема. Правобережжя і західноукраїнські землі.

Дата: 23.03.2020

Мета: визначити причини могутнього народного руху на Правобережній Україні у другій половині XVIII ст.; з’ясувати наслідки для подальшої долі українських земель поділів Речі Посполитої; скласти уявлення про розвиток західноукраїнських земель у другій половині XVIII ст.; сприяти формуванню аналітичного мислення на основі особистого усвідомлення минулого; виховувати почуття гідності та поваги до минулого своєї Батьківщини.

ХІД УРОКУ

ПЕРЕВІРКА ДОМАШНЬОГО ЗАВДАННЯ

Запитання для письмової роботи

1) Які причини ліквідації гетьманства?

2) Складіть розгорнутий план відповіді «Ліквідація гетьманства і решток автономії України».

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Актуалізація знань

1) Як складалася доля Правобережної Гетьманщини в другій половині XVII — першій половині XVIII ст.?

2) Що таке національно-визвольна боротьба?

3) Які країни у другій половині XVII — першій половині XVIII ст. прагнули включити Правобережжя і західноукраїнські землі до свого складу?

1. Соціально-політичне та економічне становище Правобережної України. Причини розгортання національно-визвольної боротьби.

      У 30—60-х pp. XVIII ст. Правобережжя і Прикарпаття, що входили на той час до складу Речі Посполитої, стали ареною виступів українського населення проти всіляких утисків.

Доля Правобережжя у другій половині XVII ст. складалась нещасливо. Війни вщент зруйнували і знелюднили ці землі, що колись були колискою козацтва й основним осередком Української держави.

Повернувши собі Правобережжя наприкінці XVII ст., поляки змогли відновити колишню владу лише на початку XVIII ст. (1714 р.). Українські землі знову були розподілені між магнатськими родинами, яких налічувалося близько 40. Вони володіли 80 % земель Правобережжя. Серед них виділялися роди Любомирських, Потоцьких, Чорторийських, Броницьких, Сангушків та Ревуцьких.

      Щоб відродити життя на цих землях, магнати приваблювали селян земельними наділами і звільненням від усіляких повинностей терміном на 15—20 років. Завдяки цим заходам Правобережжя швидко почало заселятися переселенцями з Галичини, Лівобережжя та інших районів та відроджувалося до життя. Із закінченням терміну слобід вимоги панів до селян зростали. Почалося відродження кріпацтва. Панщина сягала 5—6 днів на тиждень.

    Крім соціального гноблення, поляки, забувши уроки 1648 p., знову почали утиски щодо православ’я. На 60-ті pp. XVIII ст. православ’я на Правобережжі ледь жевріло, лише поодинокі парафії чинили опір наступу католицької та греко-католицької церков.

Посилення панщини та національно-релігійні утиски призвели до виникнення широкого народного опору. Відсутність козацтва позбавляло народний опір організованості. Учасників народного руху називали гайдамаками.

Робота з термінами і поняттями

Слово «гайдамак» тюрського походження (гайде — гнати, переслідувати) і означає «волоцюга», «грабіжник». Поляки називали так селян-утікачів, що об’єднувалися у ватаги і ховались по лісах і час від часу виходили грабувати шляхетські маєтки. Гайдамаки не мали у своїй діяльності чіткої мети і далекосяжних планів, вони керувалися прагненням помститися магнатам та шляхті за гноблення своїх співвітчизників, відібравши в них власність. Перші писемні згадки про дії гайдамаків датуються 1715 р.

Робота з документом Із листа шляхтича з Летичева до коронного гетьмана Юзефа Потоцького про організацію гайдамаками своїх нападів (1746 р.)

      Ми маємо тут достовірні дані про ці дії гультяїв. Коли нападають на село або містечко, то насамперед забезпечують собі дзвіницю, щоб ніхто не вдарив на сполох. Пізніше кілька стає в брамі або на воротах, двох або трьох гарно кличуть до вікна, щоб їм відчинити. Коли хтось добровільно відчинить, лише заберуть те, що він має. Коли буде сперечатися або боронитися, то поб’ють, поріжуть і все заберуть. Коли нападають на полі або в лісі, то мають такий звичай. Розміщуються в якомусь ярі, де їм з близьких сіл доставляють харчі.

Один із гайдамаків сидить на дереві і дивиться на всі дороги, коли хтось переходить або переїздить, вискакують і проводять до себе до яру.

Запитання до документа

1) Яку тактику використовували гайдамаки?

2) Чим можна пояснити появу такого явища, як гайдамацтво?

     

       Гайдамаки, які спочатку викликали в магнатів та шляхти лише легке роздратування, поступово перетворилися на постійну загрозу для них. Зростання кількості невдоволених посиленням кріпацтва, малочисельність польської армії на Правобережжі (4 тис. осіб), сусідство із Запорозькою Січчю, яка давала ватажків для ватаг, перетворило гайдамацький рух на могутню силу, яка могла знищити польське панування на Правобережжі.

2. Гайдамацькі повстання.

        Перше велике гайдамацьке повстання вибухнуло в 1734 р., коли в Польщі розгорілась боротьба навколо обрання нового польського короля.

Сотник надвірного війська князя Єжи Любомирського на ім’я Верлан утік із війська й оголосив повстання проти панів. Зібравши загін із майже тисячі гайдамаків та селян, він рушив у похід Брацлавщиною та Галичиною, знищуючи маєтки шляхти та магнатів, суди та канцелярії. Найбільшим успіхом Верлана було здобуття Вінниці. Під тиском російських та польських військ Верлан був змушений утекти до Молдавії.

Успіхи Верлана підняли на боротьбу проти поляків ще більші сили. Нові загони гайдамаків перетворили життя шляхти у справжнє пекло. Щоб їх приборкати, шляхта вдалась до жорстокостей. Правобережжя знову перетворилося на арену кривавих подій. Проте гайдамацький рух не вщухав. Зрештою, поляки вдалися до тактики: «Поділяй і володарюй». Вони залучити на свій бік одного з ватажків гайдамаків Саву Чалого, який завзято став нищити колишніх своїх побратимів.

Гайдамацький рух

Дата	Керівники	Територія	Результат
1734—1738 pp.	Наказний козацький полковник Верлан	Брацлавщина, Поділля, частина Волині та Галичини	Виступ було придушено польськими і російськими військами. Верлан із невеликим загоном відступив у Молдавію
1741—1748 pp.	Г. Голий	Брацлавщина, Уманщина	Виступ було придушено регулярними польськими військами і надвірними командами місцевих магнатів
1750 р.	О. Лях, К. Ус, М. Мамай, М. Сухий та ін.	Північне Поділля, Уманщина, Київщина	Гайдамаки, зазнавши поразок у відкритих сутичках із польськими та російськими військами, відступили на Запорожжя, Лівобережжя та до Молдавії
1768—1769 pp.	М. Залізняк, І. Гонта	Правобережжя	Виступ було придушено спільними зусиллями польських і російських військ

       Новий спалах гайдамацького руху відбувся навесні 1750 р. За своїм розмахом він був більшим за попередній. Брацлавщина, Київщина, Волинь, Поділля були звільнені від шляхетського панування. Але звільнення від шляхти, орендарів, уніатів не супроводжувалося встановленням порядку, відновленням Української держави. Кривава різанина, зруйновані міста, сотні захмелілих від крові повстанців, що чинили суд і розправу на власний розсуд, — таким був інший бік повстання.

Російські можновладці, які весь час спостерігали за розвитком подій, зрозуміли, що події починають набирати негативних для них наслідків, вводять свої війська і жорстоко приборкують повстання. Але остаточно гайдамацький рух придушити не вдалось. Прагнення народу до помсти було занадто сильним.

Цікаво знати

Самі поляки теж інколи видавали себе за «народних месників».Так, у 1752 р. поміщики Юхновські, переодягнувшись у гайдамаків, разом зі своїми слугами, намастивши обличчя сажою, напали на своїх сусідів Рудницьких. Побили їх селян і пограбували маєток.

У 1750 р. католицький священик, приор (настоятель) Бишевського монастиря Клюковський під видом гайдамаків разом зі своїми надвірними козаками пограбував маєток і шинок шляхтича Ленкевича.

3. Коліївщина.

      У другій половині 60-х pp. XVIII ст. Правобережна Україна опинилась у складному становищі. Продовжували діяти загони гайдамаків. Польська шляхта була розколота на прихильників і противників короля С. Потоцького, який був ставлеником росіян. Загострилися стосунки між православними та католиками й уніатами. Уніати на чолі з митрополитом Ф. Володкевичем розгорнули активний наступ на православну церкву. У відповідь православні на чолі з ігуменом Матронівського монастиря Матвієм (Мелхиседеком) Значком-Яворським звернулися по допомогу до Росії.

На початку 1768 р. між Річчю Посполитою й Росією було укладено трактат про зрівняння православних і протестантів у політичних правах із католиками. Але реалізувати цей договір не вдалося. Проти короля в місті Барі утворилась конфедерація шляхти (воєнно-політичне об’єднання шляхти для досягнення певних цілей).

Барська конфедерація виступила проти короля. Члени конфедерації насаджували в Україні католицьку й уніацьку церкви і прагнули відновити владу шляхти. 10-тисячний загін конфедератів пройшовся «вогнем і мечем» Правобережжям. Король, не маючи достатньо сил, звернувся по допомогу до Росії. На Правобережжя ступили російські війська.

Ці події стали поштовхом до народного повстання, що увійшло в історію під назвою «Коліївщина» (назва походить від слова «колоти»).

Підготовку до повстання, що розпочалось у лютому 1768 p., очолив запорожець Йосип Шелест. Сили повсталих збиралися в урочищі Холодний Яр, що неподалік Матронівського монастиря. Після загибелі Шелестаповсталих очолив запорозький козак Максим Залізняк (народився близько 1740 p.).

Виступивши 6 червня 1768 р. з урочища Холодний Яр, повстанці визволили від шляхти десятки сіл і містечок. їх шлях проліг через Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав, Лисянку. Кінцевою метою походу була Умань — важливий торговельний і культурний центр, добре укріплена фортеця, форпост польського панування на Правобережжі.

По мірі просування повстанців їх кількість швидко зростала. Вони нищили шляхту, католицьке й уніатське духівництво, євреїв; ділили загарбане майно. Повстання швидко охопило Київське, Брацлавське, південь Волинського і схід Подільського воєводств. Його рушійними силами стали селяни і міщани. Активну участь у повстанні брали загони гайдамаків.

Коліївщина мала відмінності від попередніх повстань гайдамаків. Вона носила національно-визвольний характер. Вістря боротьби було спрямовано проти польського панування, засилля католицизму й уніатства, утисків орендарів євреїв та соціального визиску з боку шляхти. Метою боротьби було відновлення Гетьманщини, де не було б «панів і підданих, а всі користувалися б козацькими вольностями».

20 червня повсталі з’явилися в околицях Умані. Із допомогою сотника Івана Гонти, який з надвірними козаки перейшов на бік повсталих, наступного дня М. Залізняк оволодів містом. Розправа повсталих в Умані над поляками, євреями, католиками була вкрай жорстокою. У місті було вбито щонайменше 2 тис. осіб, зруйновано костьоли, єзуїтські школи, шляхетські палаци.

Робота з документом

Із розповіді М. Залізняка на суді

Поляків, жидів, а при них і тих, хто в конфедератів прислужував віри грецької, поколоти чимале число, а скільки, точно знати не можу, але думаю, що не менше, як всіх чоловіків, жінок, малих дітей, тисяч дві людей... і при тому пограбовано тисяч сто рублів... Між показаних побитих нами народом, губернатор із жінкою вбитий, а про інших: як про ксьонзів, попів та інших польських шляхтичів не знаю, тому що не з цих міст родом.

Запитання до документа

1) Як поводилися повстанці в Умані?

2) Які результати уманської трагедії?

3) Чи можна виправдати таку жорстокість повстанців?

        Повстання перекинулося на інші райони краю, де діяли загони гайдамацьких ватажків Семена Неживого, Микити Швачки, Андрія Журби та ін. Вони знищували королівські органи влади та встановлювали народне самоврядування. М. Залізняка було обрано гетьманом, а І. Гонту — уманським полковником. Поміщицька земля розподілялась між селянами, ліквідовувалися важкі повинності.

Перетворивши Умань на свій центр, М. Залізняк відправляв у всі регіони України невеликі загони, що мали піднімати народ на боротьбу і поширювати звернення до народу — універсали.

Робота з документом

«Універсал» до селян Західної України (1768 р.)

Уже ваш час настає, коронні громадяни, що живете здебільшого в шляхетських, королівських та духовних маєтках, [час] визволення з неволі і звільнення від ярма і тягарів, які досі ви терпіли від своїх безпосередніх панів. Глянув Бог із високого неба на вашу недолю, вислухав ваші сльози та стогін

із цієї земної долі, послав вам захисників, які помстяться за ваші кривди. Отже, прибувайте на допомогу тим, які хочуть вас зробити вільними, зберегти і залишити ваші права і свободи. Зараз настав час жадати від ваших наставників розплати за всі ваші кривди, побої, вбивства, тортури, а також за нечуване здирство, які ви досі зазнавали від ваших панів. Посилаємо вам провідників, яким треба довіряти і за якими треба йти зі зброєю, яку хто має. Залишайте хати, дружин своїх, коханих дітей, не пошкодуєте, бо незабаром побачите, що Бог послав нам із вами, правовірним, перемогу і будете вільними панами, коли знищете це гадюче кодло, тобто ваших панів, які досі п’ють вашу кров. Ми раніше застерігали вас, але ви не вірили, тепер можете вірити, коли ваші побратими почали щасливо визволятися з неволі і від цього ярма на Україні та Поділлі.

Запитання до документа

1) До чого закликав «Універсал» населення?

2) Чим аргументували свої дії повсталі?

      Окремі ватажки поширювали чутки, що діють із дозволу російської цариці. Було навіть підроблено «золоту грамоту», нібито видану нею кошовому, у якій повідомлялося про те, що надсилає військові підрозділи, щоб знищити «всіх поляків і жидів».

У той час як розгорталось повстання, російські війська розгромили війська Барської конфедерації і підійшли до Умані. Налякані могутнім повстанням, панівні класи царської Росії та шляхетської Польщі об’єднали свої зусилля для придушення народного руху.

Командувач російськими підрозділами під Уманню полковник Гур’єв лукаво заявив про свою прихильність до повстанців і запросив М. Залізняка і І. Гонту та іншу старшину на бенкет, на якому ватажків було заарештовано. Загони повсталих, залишившись без провідників, були розгромлені російськими військами. Після розгрому основного вогнища повстання розпочались каральні акції проти повсталих в інших районах. Жертвами карателів були тисячі учасників повстання. І. Гонта, як підданий польського короля, був переданий полякам, які стратили ватажка. М. Залізняк, як підданий Російської імперії, був засуджений на каторжні роботи в Сибір. Незважаючи на репресії, повстання тривало і наступного року.

Цікаво знати

Страта Гонти мала тривати два тижні. Упродовж перших десяти днів, за рішенням польського суду, йому мали вирізати по пасу шкіри. На 11 день відрубати ноги, на 12 — руки, на 13 — вирвати серце, на 14 — відрубати голову. Але витримати самі поляки таку процедуру не змогли. Польський гетьман Браницький наказав відрубати голову вже на третій день, а все решту зробили вже на трупі. Череп Гонти був виставлений на воротах міста Могилів на Поділлі. Під час страти Гонта вів себе достойніше за будь-якого дворянина. Навіть заповів пас своєї шкіри одному польському шляхтичу, який намагався присвоїти його коштовний пояс.

Розповідь учителя

Образи героїв-гайдамаків назавжди закарбувалися в народній пам’яті, їхні дії надихали наступні покоління борців за кращу долю. Т. Шевченко присвятив цим подіям поему «Гайдамаки».

Коліївщина була останнім повстанням українців проти Речі Посполитої. Воно зазнало поразки. Причини цього були різні: підступність і спільні каральні акції російських і польських військ, які до того ж переважали повсталих в озброєнні, дії повсталих не були скоординованими. До того ж повсталі після захоплення Умані не продовжили наступальні дії. У скороченні соціальної бази повстання немалу роль відіграла невиправдана жорстокість повсталих.

Після придушення Коліївщини окремі гайдамацькі загони вели боротьбу майже до кінця століття.

4. Опришківський рух. О. Довбуш.

      Рух народних месників мав поширення й на західноукраїнських землях, особливо в Карпатах. Там їхні загони називалися «чорними хлопцями», або опришками. Перші такі загони, згідно з історичними джерелами, з’явились у XVI ст. Виступаючи проти всіляких утисків селянства, діючи невеликими загонами (20—50 осіб), вони нападали на шляхту, лихварів, євреїв-орендаторів, купців. Маючи гарні схованки в горах і користуючись підтримкою населення, вони були невловимими.

Робота з термінами і поняттями

Слово опришок походить від латинського opressor — знищувач, порушник.

        Найбільш відомим ватажком опришків був Олекса Довбуш (1700—1745). Очолюваний Олексою загін громив панські маєтки, розправлявся із сільськими багаттями. Прикметно: жорстоко розправляючись із ворогами, він водночас не переносив помсту на членів їхніх сімей, виявляв рицарську великодушність. На відміну від багатьох опришків, прагнення до здобичі все ж не відігравало визначної ролі в його вчинках. Значну частину захоплених багатств він роздавав бідним.

Опорним пунктом опришків стала гора Стіг. Звідти народні месники здійснили стрімкі рейди на Дрогобич, Солотвин, Рогатин, Надвірну та інші міста. Про виняткову хоробрість народного героя, його винахідливість складалися легенди. Йому вдавалося виходити зі скрутних становищ, коли на нього і його товаришів полювало по кілька тисяч солдатів.

Олекса Довбуш загинув у 1745 р. від кулі найманця, який спокусився обіцянками шляхти (звільнення від повинностей і володіння землею на правах власника). Незважаючи на смерть народного ватажка, рух опришків продовжувався. Загін вірного побратима О. Довбуша — Василя Баюрака кілька років громив шляхту в Галичині, Північній Буковині й Закарпатті. Після смерті В. Баюрака опришків очолив Іван Бойчук. Згодом — інший герой. І так тривало аж до середини XX ст.

Олекса Довбуш став символом волелюбності й нескореності духу українців Прикарпаття, Карпат і Закарпаття. Його ім’я назавжди лишилося в пам’яті народу, живе в піснях, переказах, оповіданнях і легендах цього регіону.

Значні виступи селян відбулися після захоплення краю Австрійською імперією. Це був протест проти запровадження нових податків і сплати оброку. Опір селян набув таких загрозливих масштабів, що місцева австрійська адміністрація змушена була направити в села й містечка військові загони, а зрештою, провести низку реформ.

5. Поділи Речі Посполитої та українські землі.

       У другій половині XVIII ст. Річ Посполита переживала період занепаду. Фільваркова система господарювання і шляхетська анархія гальмували господарський розвиток, послаблювали її перед зовнішньою агресією.

Ослабленням Польщі скористалися сусідні Росія, Пруссія та Австрія. Вони планували розділили Польщу, прагнули розширити за рахунок її території свої володіння. їх лякало також поширення ідей Просвітництва, а згодом ідей Французької революції в Польщі. Перший поділ Польщі відбувся у 1772 p., у результаті якого до Австрійських володінь Габсбурґів відійшли землі Руського (за винятком Холмської землі), Белзького й південно-західної частини Кременецького повітів Волинського воєводств, а також, усупереч угоді, заволоділи західною частиною Подільського воєводства, установивши кордон по р. Збруч. Ці землі разом із Малою Польщею були проголошені «Королівством Галичини і Лодомерії» з центром у Львові, що підпорядковувалось безпосередньо імператору. У 1785 р. край було поділено на 18 округів, очолюваних старостами. Вища влада в краї належала наміснику (губернатору), що призначався імператором. Вищим представницьким органом був становий сейм.

Після чергової війни з Османською імперією до володінь Габсбурґів у 1775 р. за Константинопольським протоколом додалась Буковина, яка згодом як окремий округ увійшла до складу «Королівства Галичини і Лодомерії».

Під впливом Великої французької революції у Польщі розгорнувся масовий визвольний рух, який очолив Т. Костюшко. Була прийнята конституція. Щоб знищити революційний осередок у себе на кордонах, Катерина II рушила до Польщі війська, які згодом очолив відомий російський полководець О. Суворов.

Військові дії російської армії проти шляхетських військ на Правобережжі розпочалися на початку травня 1792 p.; польська армія майже не чинила опору. Незначні сутички відбулися лише під Любаром, Шепетівкою та Острогом. 27 березня 1793 р. з’явився маніфест Катерини II, за яким Правобережна Україна мала увійти до складу Росії.

Незабаром розпочалося складання присяги населенням краю на відданість Росії (крім селян, за яких її складали поміщики). Воно відбувалося досить швидко і без особливих ускладнень. Унаслідок поділу Польщі в 1793 р. до Росії увійшла територія Правобережної

України (Подільське, Волинське, Брацлавське і Київське воєводства). Через два роки (1795) відбувся новий поділ Речі Посполитої, і до Росії відійшли західні землі Волині. Протягом 90-х pp. XVIII ст. на Правобережжі була поширена дія загальноімперських адміністративних органів та установ. У 1797 р. тут було утворено три губернії: Київська, Подільська, Волинська.

Становище українського населення майже не змінилося. Вони, як і раніше, відробляли панщину в маєтках шляхти та сплачували численні державні податки. Одночасно польські магнати одержали від царської влади нові чини, звання, права російського дворянства.

Поділи Польщі мали негативний вплив. Польський народ на багато десятиліть утратив свою державну незалежність. У результаті ліквідації державних кордонів між землями Лівобережжя та Правобережжя у межах Російської імперії опинилось 80 % українців, що, усупереч політиці російського царизму, сприяло консолідації і розвитку українського народу.

Таким чином, наприкінці XVIII ст. українські землі потрапили під владу двох імперій, які в наступне століття продовжували здійснювати національне гноблення українського народу.

6. Соціально-політичне та економічне становище в Галичині, на Буковині та Закарпатті.

       У другій половині XVIII ст. Галичина та Буковина опинилися під владою австрійських Габсбурґів. Закарпаття потрапило під їх владу ще 1711 р. Вирішальний вплив на соціально-економічне становище цих земель мала реформаторська діяльність Марії-Терезії та Йосифа II. Перші реформи торкнулися населення Закарпаття. У 1766 р. селяни отримали від панів садиби й земельні наділи (від 10,2 до 17,1 га землі в залежності від якості ґрунтів), за які мали відробляти визначені повинності й певну кількість днів панщини. За законом 1783 р. селяни дістали право займатися ремеслом і розпоряджатися майном, а панам заборонялося відбирати садиби і втручатися у сімейне життя. Закон 1785 р. звільнив селян від кріпацької залежності, вони могли вільно пересуватися країною, передавати майно у спадок, вибирати професію, навчатися у школах.

Подібним чином змінювалося і становище галицьких селян. Закон 1775 р. заборонив панам змушувати їх відбувати повинності, які не були визначені в інвентарі. У 1782 р. селян звільнили від особистої залежності, їм дозволили одружуватися на власний розсуд, навчатися ремеслам, пересуватися по країні. У 1786 р. були визначені категорії селян і розміри панщини залежно від кількості землі (від 12 до 156 днів панщини на рік для повнонадільних). Скасовувалися дворові повинності й роботи за звичаєм. Наступного року землі, що перебували в користуванні селян, були проголошені їхніми володіннями. Виданий у 1789 р. закон установлював повинності пропорційно до кількості землі, яка була в користуванні селян. Розміри всіх повинностей на користь держави й пана не повинні були перевищувати 30 % доходу від землі. Повинності мали сплачуватися грошима, що, фактично, скасовувало панщину. Але цей закон у 1790 р. було скасовано.

Меншою мірою ці перетворення торкнулися буковинських селян. Тут продовжувала діяти «Золота грамота», запроваджена молдавським господарем Григорієм Гікою у 1766 р., яка скорочувала панщину до 12 днів на рік, а для прикордонних сіл до шести днів. Згодом і тут було поширено дію законів 1782 і 1786 р.

Також суттєві зміни відбулися і в господарстві. З’являються нові культури. Із 50-х pp. XVIII ст. на Закарпатті починають вирощувати картоплю. В останній чверті століття вона поширюється в Галичині. Також наприкінці століття населення краю починає вирощувати кукурудзу. Активно освоюються гірські райони. Розвивається вівчарство й свинарство.

Дуже повільно розвивається міське життя. Єдиним великим містом був Львів (30 тис. жителів). Більшість жителів міст займається сільським господарством, а не ремеслом і торгівлею. Проте відбувається швидка зміна національного складу міст: вони втрачають український характер. Більшість населення міст складають євреї, поляки, німці, вірмени тощо. Українці поступово перетворюються на селянську націю, у той час як в Європі починається промисловий переворот і формування модерних націй.

У другій половині XVIII ст. на західноукраїнських землях з’являються і перші мануфактури з виробництва сукна і полотна. Але переважаючим залишається ремісниче виробництво. Габсбурґи мало опікувалися економічним розвитком периферії своєї імперії, у якій уже існували давні промислові центри (Австрія, Чехія).

Складною лишалася релігійна ситуація на західноукраїнських землях. Пануюче становище тут посідали католицька й уніатська церкви, які продовжували свою боротьбу з православною і протестантськими церквами. На середину століття в Закарпатті всі парафії стали греко-католицькими. Проте в 70—80-ті pp. XVIII ст. ситуація істотно змінилась. Австрійський уряд ліквідував становість духівництва, обмежив вплив Римської курії, закрив монастирі й конфіскував їх землі, якщо вони не утримують школи чи притулки для старих. Важливим стало запровадження віротерпимості та зрівняйлівки в правах представників усіх конфесій. Імператор Иосиф II розпорядився, щоб духівництво здійснювало літургію мовою місцевого населення і при кожній церкві була створена школа. Останнє мало далекосяжні наслідки. Так, греко-католицька (уніатська) церква зі знаряддя полонізації й окатоличення перетворилася на захисника українського населення, його мови і традицій; стала моральним авторитетом українців на західноукраїнських землях.

ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ

Експрес-опитування

1) Назвіть причини посилення національно-визвольної боротьби на Правобережжі в другій половині XVIII ст.

2) Яких форм набув національно-визвольних рух в Україні в другій половині XVIII ст.?

3) Хто такі гайдамаки? Які причини виникнення гайдамацького Руху?

4) У якому році спалахнула Коліївщина? Хто був її учасниками і керівниками?

5) Війська яких країн придушували Коліївщину?

6) У якому регіоні діяли опришки? Назвіть ім’я найвідомішого керівника опришків.

7) Скільки було поділів Польщі? Які країни брали участь у поділах?

Творчі завдання

1) Чи можна гайдамацький і опришківський рухи охарактеризувати як соціальний бандитизм?

2) На вашу думку, чи міг національно-визвольний рух другої половини XVIII ст. призвести до відродження Української держави?

 ПІДСУМКИ

Посилення соціального, національного і релігійного гніту на Правобережжі в умовах послаблення Речі Посполитої призвело до розгортання на Правобережній Україні могутнього гайдамацького руху, кульмінацією якого стала Коліївщина. Це повстання часто виливалося у загальну соціальну помсту.

Історичне значення Коліївщини полягає в тому, що це повстання укріпило у свідомості народу ідеї соціальної свободи, національного визволення і встановлення козацьких порядків.

Ослаблення Речі Посполитої призвело до її поділу між Австрією, Пруссією та Росією. Польща перестала існувати як самостійна держава.

У результаті поділів Правобережжя опинилося у складі Росії і як наслідок — 80 % українців опинилися під владою Російської імперії, а решта — під владою монархії австрійський Габсбурґів.

 ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1) Опрацювати § 32 підручника.

2) Підготувати історичні портрети О. Довбупіа, М. Залізняка,

І. Гонти (на вибір).

Тема: Культурне життя: освіта, наука, література, музика

Дата: 23.03.2020

Мета: визначити особливості розвитку української культури кінця XVII ст. — першої половини XVIIІ ст., охарактеризувати стан розвитку освіти, літератури, музики та театру в Україні в даний період; показувати на карті місця розташування найбільш значних культурних  пам’яток;  називати  імена  українських  діячів  культурно-церковного  життя,

митців; найбільш визначні твори літератури, архітектури, образотворчого мистецтва; розрізняти та описувати видатні культурні пам’ятки.

Хід уроку

Актуалізація знань

Бесіда

1.  Як називався період в історії України, що розпочався в другій половині XVII ст. після закінчення національно-визвольної війни?

2.  Якими процесами він характеризувався?

3.  Охарактеризуйте  політичне  становище гетьманщини  на  початку XVIІI ст.?

4.  Покажіть на карті, до складу яких держав входили українські землі на початку XVIІI ст.

5.  У чому проявилася колоніальна політика російської держави по відношенню до України на початку XVIІI ст.?

Українська культура наприкінці ХVІІ — у першій половині ХVІІІ ст. розвивалася у суперечливих умовах. Так, з одного боку, створення власної держави, підтримка культури гетьманами, загальне національне піднесення сприяли розвитку української культури, з іншого — її розвиток гальмувався заходами царської влади, поступовим занепадом держави, вилученням представників української культури з українського середовища і використання їх для формування російської культури й управлінської еліти. У 20-ті рр. ХVІІІ ст. прокотилася і перша хвиля русифікації України. Проте у цей період ще переважали позитивні тенденції, що зумовили розквіт української культури. Культура цього періоду ґрунтувалася на двох основах: попередньому розвитку української культури та впливу західноєвропейського бароко.

ІV. Вивчення нового матеріалу

·        опрацювати  текст  підручника,  визначити умови,  які  позитивно впливали на розвиток культури в даний період.

·        опрацювати текст  підручника,  визначити  умови,  які  негативно впливали на розвиток культури в даний період.

Опрацювати питання та дати відповідь на них:

Клас поділяється на п’ять груп, які опрацьовують питання і дають відповіді на них.

·        Розвиток освіти й книгодрукування.

1. Доведіть, що Києво-Могилянська академія в другій половині XVIІ - першій половині XVIІІ ст. була одним із найвпливовіших центрів освіти, науки, видавничої справи не тільки України, а й Росії.

2. Назвіть відомих вам вихованців Києво-Могилянської академії.

3. Охарактеризуйте, якого рівня в Україні в даний період досягла початкова та середня ланки навчання.

4. Поясніть, яку роль у розвитку освіти відігрівали колегіуми.

·        Розвиток літератури

1. Назвіть особливості розвитку тогочасної української літератури.

2. Ознайомившись  з  уривками  літературних  творів,  визначте  їх  тематику.

3. Назвіть найбільш видатних представників української літератури даного періоду.

·        Розвиток природничих наук

(аналогічно)

·        Розвиток музичної культури

·        (аналогічно)

Закріплення знань

Експрес-опитування

1)  Які чинники впливали на розвиток української культури кінця ХVІІ — першої половини ХVІІІ ст.?

2)  Із яких закладів складалася система освіти в українських землях?

3)  Які форми навчання були поширені?

4)  Як  було  організовано  навчання  у  Києво-Могилянській  академії?

5)  Що свідчило про розвиток друкарства на українських землях?

Назвіть головні центри книгодрукування в Україні.

6)  Які жанри характеризують розвиток української поезії?

7)  Визначте риси богословської літератури цього часу.

8)  Яка тематика переважала в історичній прозі, літописанні?

9)  Яка  мистецька  школа  домінувала  в  українському  мистецтві кінця ХVІІ — першої половини ХVІІІ ст.?

10) Назвіть імена видатних українських художників тієї доби.

11) Які основні риси мистецтва бароко? Назвіть основні архітектурні пам’ятки у стилі бароко.

12) Визначте основні риси містобудування тієї доби.

13) У яких формах розвивалася скульптура на українських землях?

14) Які жанри музичного й театрального мистецтва мали поширення наприкінці ХVІІ — на початку ХVІІІ ст.?

Творчі запитання

1)  Наприкінці ХVІІ — на початку ХVІІІ ст. на території Лівобережної Гетьманщини був високий рівень освіченості населення,  більша  частина  дорослого  населення  була  письменною.

Чим це було зумовлено?

2)  Чим був зумовлений розвиток портретного живопису? Які риси портрету притаманні цій добі?

3)  Чому в другій половині ХVІІ — першій половині ХVІІІ ст. в Україні швидко розвивалося оборонне будівництво?

VI. Домашнє завдання

1.     Опрацювати §33

2.     Скласти сенкан до кожного пункту параграфа.                                                                                     

Тема: Культурне життя: архітектура, образотворче та декоративно – ужиткове мистецтво 06.04.2020

Дата:

Мета: скласти уявлення про розвиток архітектури на українських землях у XVI ст.; описувати видатні архітектурні пам’ятки цього періоду; характеризувати основні здобутки й досягнення в образотворчому та декоративно­ ужитковому мистецтві; удосконалювати набуті знання й уміння; формувати естетичні уявлення учнів і почуття гордості культурними досягненнями в складних умовах.

Хід уроку

Історичний диктант (письмово)

1.  Наприкінці XVI ст. українські землі входили до складу: __ , __ .

2.  У цей період формується новий стан українського суспільства — __ .

3.  У побуті для написання судових та урядових документів, полемічних

та  ораторських  творів,  поезій,  літописів  використовувалася  __  мова,

а церковні книжки писалися __ мовою.

4.  Першою відомою книгою Святого Письма, що була написана тогочасною народною мовою, стало... .

5. Реформаційний рух зумовив появу в Україні __ та __ шкіл.

6. Найбільш відомими православними навчальними закладами тогочасної

України були ... та __ .

7.  Засновником Острозької академії був __ . Це був перший__ навчальний

заклад на території України.

8.  У 1574 р. з’явилися перші друковані в Україні книги -  __ і __ .

9. Найбільш  досконалим  виданням  І.  Федорова  стала  надрукована

у 1581 р. церковнослов’янською мовою __ .

10.  Історичні  твори,  в яких  з позиції  середньовічного  світогляду  описані

події за роками, називаються — __ .

11.  До середини XVIІ ст. на українських землях у різний час діяло__ друкарень.

Вивчення нового матеріалу

Архітектура і містобудування

       ХVІ  ст.  характеризується  високим  розвитком  зодчества.

       В архітектурі того періоду панували два стилі: бароко та класицизм.

Робота над поняттями (записати у словники)

Бароко (від італ.bаrоссо — вигадливий, чудернацький) — стиль у мистецтві, що характеризується переходом від ясного, величавого урівноваженого і гармонійного мистецтва Відродження до мистец тва, наповненого динамікою і занепокоєнням. Для бароко харак терна пишність і грандіозність, висока  емоційність,  багата  фантазія.  Існувало  з  кінця  XVI  до  середини  XVIII ст.

Класицизм(від лат.сlassicus — зразковий) — стиль у мистецтві, для  якого  характерна  строгість  і чіткість  архітектурних  форм.  Зразком  для нього  було  класичне  (давньогрецьке  і давньоримське)  мистецтво.  Існував у XVII–XVIII ст.

основні напрями в розвитку архітектури:

•  будівництво оборонних споруд, замків і фортець;

•  поява нового виду оборонних споруд — оборонних замків;

•  містобудування, поява кам’яниць;

•  будівництво культових споруд.

Бесіда за питаннями (усно)

1.  Чому в даний період широкого розмаху набуло будівництво оборонних

споруд?

2.  Які регіони України мали найбільшу кількість оборонних споруд? Чому саме вони?

Цікаво знати

Більшість українських замків у XVI ст. були дерев’яними, вони не збереглися до наших днів і відомі лише за описами. Найбільшим дерев’яним замком, за повідомленнями сучасників, був Київський, заново збудований із соснового

дерева в 1542 р. У ньому була одна прямокутна й чотирнадцять шестигранних

веж. Стіни й башти із зовнішнього боку були обмазані товстим шаром глини й

побілені. Усередині замку було багато різних будівель — приміщення для гарнізону, будинок ротмістра і старости, один костьол і чотири православні церкви.

       Розмаїті верхи церков, костьолу та башт, вибагливі композиції ґанків, світлиць із вежечками і галереями створювали мальовничу картину.

Робота з текстом підручника на основі тексту підручника (§ 33 )з’ясуйте:

-         Які пам’ятки архітектури тих часів збереглися до наших днів?

Образотворче та декоративно-ужиткове мистецтво

        На основі тексту підручника охарактеризуйте основні здобутки українського образотворчого мистецтва та діячів даного періоду.

1)  Які пам’ятки архітектури входять до ансамблю площі Ринок у Львові?

2)  Із якого матеріалу в XVI ст. будувалася переважна більшість замків?

3)  Чим було зумовлене широке будівництво замків?

4)  Назвіть пам’ятки православної церковної архітектури XVI ст., які ви знаєте.

5)  Назвіть основні види українського образотворчого мистецтва XVI ст.

6)  Що таке книжкова мініатюра?

7)  Що таке гравюра?

8)  Які види декоративно-ужиткового мистецтва розвивалися на українських землях у XVI ст.?

9) Наведіть кілька прикладів високої техніки українських майстрів декоративно-ужиткового мистецтва.

10) Які факти свідчать про вплив ідей європейського Ренесансу на українське образотворче мистецтво? (усно)

Завдання (письмово)

Заповніть таблицю «Розвиток українського мистецтва в XVI ст.».

Вид мистецтва	Найбільш яскраві й видатні твори

Домашнє завдання

1. Опрацювати § 33

2.  Вивчити визначення нових понять.

Практичне заняття «Козацькі літописи XVII—XVIII ст. як історичні джерела»

Дата:13.04.2020

Мета: сформувати уявлення про козацькі літописи XVII—XVIII ст., їх роль у дослідженні минулого нашої Батьківщини; розвивати вміння готувати есе, виступати з ним перед класом і працювати у складі малих груп; розвивати вміння аналізувати історичні джерела й формулювати свою думку, спираючись на їх зміст; сприяти формуванню толерантного ставлення до думок інших і вмінню шукати з ними порозуміння.

виконати практичну роботу за підручником ст.. 261-262

Практичне заняття. Позначити на контурній карті регіони, що у 18 ст. зберігали ознаки української державностіЯ( територію Гетьманщини, Нової січі, Слобідської України), землі України, які потрапили до складу Російської та Австрійської монархій.

Дата: 27.04.2020 ( для першої школи 14.04.2020)

Мета: поглибити знання учнів про перебування українських земель у складі двох держав у 18 ст.;

засобами роботи з історичною картою допомогти уявити  розтановку держав на політичній карті 18 століття в Європі, зокрема України;  закріплювати вміння працювати з контурною та політичною картами.

Тема: Урок контролю і корекції навчальних досягнень учнів із розділу «Українські землі у 20–90-х рр. ХVІІІ ст.»

Дата:27.04.2020

Мета: повторити, узагальнити та закріпити знання, набуті учнями впродовж вивчення теми; розвивати вміння та навички, які формувалися на попередніх уроках; виховний аспект уроку реалізується в результаті осмислення учнями
подій минулого своєї Батьківщини і формування позитивного емоційно­особистісного ставлення до них; спонукати учнів до подальшого поглиблення знань; продовжити формувати в учнів уміння складати план, хронологічну таблицю, аналізувати та зіставляти історичні явища і факти; виховати в учнів почуття патріотизму, толерантності, поваги до історичного минулого.

Дата _______________________  Прізвище, ім’я _______________________

І рівень (0,5 бала)

1

1. У якій галузі культури плідно працювали М. Березовський,

Д. Бортнянський, А. Ведель?

а) Театр  б) Література   в) Музика     г) Живопис

2

2.  Позначте назву останньої Запорозької Січі.

а) Кам’янська Січ  б)  Олешківська Січ

в) Нова Січ             г)  Чортомлицька Січ

3

3.  У якому році відбулося повстання на Правобережній Україні,
що увійшло в історію під назвою «Коліївщина»?

а) 1749  р.   б) 1750  р.   в) 1751 р.   г) 1768 р.

4

4. Позначте ім’я найбільш відомого ватажка опришківського

руху ХVІІІ ст.

а) У. Кармелюк      б) Л. Кобилиця    в) О. Довбуш      г) П. Полуботок                    

5

5. У якому році за указом російської імператриці Катерини ІІ

було скасовано гетьманство?

а) 1775  р.   б) 1750  р.   в) 1764 р.   г) 1768 р.

6

6. Скільки поділів Речі Посполитої було здійснено сусідніми державами у ХVІІІ ст.?

а) 1              б)  2              в) 3             г)  4

7

7. Запорозька Січ була зруйнована:

а) 1748  р.  б)  1775 р.    в) 1783  р.   г)  1794  р.

8

8. У якому році за указом імператриці Катерини ІІ було

ліквідоване Кримське ханство?

а) 1768  р.                       б)  1752  р.

в) 1757  р.                       г)  1783  р.

9

9. Останнім кошовим отаманом Запорозької Січі був:

а) К. Розумовський        б)  П.Тетеря

в) І. Самойлович             г)  П.Калнишевський

10

10. Позначте період гетьманства К. Розумовського

а) 1724—1736 рр.;           б)  1737—1749 рр.;

в) 1750—1764 рр.;           г)  1765—1800 рр.

11

11. Позначте імена осіб, про яких Т. Шевченко писав: «...це той

первий, що розпинав нашу Україну, а вторая доконала

вдову-сиротину»

а) Петро І, Катерина ІІ;                  б)  Марія-Терезія, Йосиф ІІ;

в) Петро ІІ, Анна Іванівна;             г)  Олександр ІІ, Єлизавета Петрівна

12

12. Повстання під назвою Коліївщина очолив:

а) М.Залізняк          б) Л. Кобилиця   

в) О. Довбуш          г) Верлан

ІІ рівень (1 бал)

13. Дайте визначення:

Гайдамаки - _______________________________________________________

__________________________________________________________________

Опришки- ________________________________________________________

__________________________________________________________________

14. Установіть послідовність подій.
а) Створення Другої Малоросійської колегії
б) Скасування козацького устрою на Слобожанщині
в) Гайдамацьке повстання під проводом Верлана
г) Загибель провідника опришків О. Довбуша         1-___; 2-____;3-____;4-____

ІІІ рівень (1,5 бали)

15.  Установіть відповідність між діячами і їх характеристиками.

а) Г. Сковорода	1) Видатний архітектор
б) О. Довбуш	2) Видатний філософ
в) І. Гонта	3) Один із керівників опришків
г) М. Березовський	4) Видатний композитор
	5) Один із провідників Коліївщини

а)____; б)____; в)____; г)_____

16. Який варіант заповнення пропусків у тексті є правильним?

Нова Січ поділялася на ... куренів; територія, що належала запорожцям, називалася ..., вона поділялася на адміністративно-територіальні округи, які мали назву ...».

а) 12, Запорожжя, зимівники   б) 24, Дике Поле, хутори

в) 28, Великий Лук, клейноди г) 38, Запорозькі Вольності, паланки       __________________

IV рівень (2 бали)

17.  Якими були особливості розвитку української культури другої
половини ХVІІІ ст.?

____________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

Тема: Здобутки українського суспільства. Особливості суспільного життя України в ХVI – XVIII ст.

Дата: 04.05.2020 (28.04.2020 – для першої школи)

Мета: · дати учням уявлення про  економічні та культурні процеси в їх історичному аспекті; · визначити роль культури в житті та самовдосконаленні особи, · допомогти осмислити спадкоємний зв'язок епох; виховувати почуття патріотизму, любові до історії власної країни.

1.Господарство України в XVI - XVIII ст.

На початку XVI ст. господарство України розвивалося в умовах недержавності. В 1569 р. між Великим князівством Литовським і Польським королівством було укладено Люблінську унію про створення єдиної держави - Речі Посполитої.

У XVI та XVII ст. спостерігалося зростання великого феодального землеволодіння. Перерозподіл земель здійснювався переважно в сторону магнатів, спостерігалося зменшення землеволодіння середньої та дрібної шляхти. Фільварково-панщинне господарство почало зміцнюватися. Таке швидке зростання фільварка пов'язане перш за все із прийняттям закону "Устава на волоки" у 1557 р. за яким відбувся перерозподіл земель у великокнязівських маєтках у Литві., Західній Білорусії на Волині.

З середини XVI ст. почало відбуватися формування козацького землеволодіння. Земельні наділи були зосереджені у верхівки, а саме у королів, шляхти, церкви.

Захоплювалися магнатами шляхетські маєтки, залишаючись без землі вони були вимушені найматися на службу до магнатів та отримували невеликі володіння за умови виконання різних обов'язків, в основному військової служби. Завдяки реформі було зміцнено феодальну власність на землю, тобто вся земля повинна мати господаря. Але вона все більше завдала удару селянський общині і призвела до покріпачення селян.

На Північній Буковині у Закарпатті також зростала велика феодальна власність. У Слобожанщині царський уряд здійснював політику так званих заказаних городів, згідно з якою російським феодалам заборонялося купувати землі у південних повітах країни. Це сприяло зростанню землеволодіння служилих українських людей.

Зростали церковні землеволодіння. Вони багатіли за рахунок захоплення селянських земель, підписувань, дарувань місцевих воєвод, магнатів і шляхти. Великокнязівський уряд надавав землі монастирям.

Змінилася і структура феодального землеволодіння від "всякі пожитки" (при козаках) до хутору. Хутір часто перетворювався на велике землеволодіння. Заможні козаки, крім землеробства і тваринництва, займалися ще різними сільськогосподарськими промислами, зокрема будували млини, заготовляли мед, курили горілку, торгували продуктами. Було впроваджено локаційні грамоти за рахунок яких селяни мали змогу вільно розпоряджалися землею, могли її продавати, закладати, дарувати.

Із розвитком внутрішнього і зовнішнього ринків, зростанням у Західній Європі попиту на продукцію сільського господарства відбулося знеземелювання селян та їх остаточне закріпачення. Обмежували права селян на землю фільварки.

Посилення феодального гніту на права селян, прагнення покріпачити все населення України зумовили зростання чисельності козацтва і посилення національно-визвольної боротьби українського народу.

В другій половині XVI ст. на Нижньому Подніпров'ї виникла Запорізька Січ - центр українського козацтва, що став осередком боротьби за визволення України від феодального і національного гноблення. Запорізьке козацтво створило свою соціально-політичну і військову організацію.

В XVI - першій половині XVII ст. розвиток продуктивних сил спричинив поглиблення процесу суспільного розподілу праці - подальшого відокремлення ремесла від сільського господарства, дальший розвиток ремесла.

Значного розвитку на Запоріжжі набули ремесло і промисли. На Січі та в зимівниках працювали різні майстри, в тому числі з виробництва холодної зброї, куль, ядер. Славилися своєю майстерністю кораблебудівники. На Дніпрі розміщувалися корабельні верфі, де будувалися річковий і морський флоти. Серед промислів важливу роль в економіці відігравали рибальство, видобуток солі, мисливство, бджільництво. Значного розвитку набувала внутрішня і зовнішня торгівля. На Січ завозили предмети найпершої необхідності: хліб, тютюн, горілку, порох та інші бойові припаси, тканини, готовий одяг тощо. Вивозили сіль, рибу, хутра, худобу. Важливою складовою господарського життя Запорізької Січі були її фінансові ресурси. Вони формувалися з комбінації податків, які стягувалися через ціни на товари, а також з доходів від промислів, мита за перевезення та транзитну торгівлю, натуральних і особистих повинностей, оренди, регалій, судових штрафів. Запорізька Січ не мала власної банківської і грошової систем. В обігу перебували гроші різних країн. Серед старшини і заможних козаків було чимало лихварів.

В першій половині XVI ст. розпочинається початок мануфактурного виробництва. Мануфактури - це відносно великі підприємства, на яких частково застосовувалася механізована праця, хоч ручна праця все ж домінувала. На них використовувалася наймана праця. Мануфактурне виробництво в основному мало товарний характер. З виникненням мануфактур укріплювалося виробництво.

У першій половині XVI ст. в Україні почали виробляти папір. Папірні були в основному власністю поміщиків, монастирів і козацької старшини. У 16 ст. здобутки в паперовій промисловості відкрили добу книгодрукування, яке також здійснювалося у друкарнях мануфактурного типу. У

Слобідській та Лівобережній Україні розвивалося селітряне виробництво.

Наприкінці 18 ст. в Україні було майже 40 централізованих мануфактур, тому 18 ст. вважається періодом розквіту мануфактурного виробництва.

З розвитком товарного виробництва в Україні розвивалася торгівля, збільшилась кількість торгів, базарів, ярмарків. Розвивалася постійна і аукціонна торгівля. Розвиток торгівля, в свою чергу, сприяв процесу формування грошової системи, значні зміни відбулися і в фінансово-податковій системі.

Резюме

Меркантилізм: умови виникнення та загальні принципи. Етапи розвитку меркантилізму: ранній меркантилізм, зрілий меркантилізм,. Теорія і практика меркантилізму. Теорія „торговельного балансу". Значення ідей меркантилізму та ідеї пізніх меркантилістів, їх протиріччя. Господарство країн Європи, США у період генези індустріального суспільства (XVI-XVIII ст.). Зрушення в розвитку продуктивних сил західноєвропейських країн в XVI ст. Створення й зростання мануфактури, їхні типи. Первісне нагромадження капіталу спільне (джерела, шляхи, наслідки) й їх особливості (в Нідерландах, Англії, Франції). Економічні причини та наслідки великих географічних відкриттів. Буржуазні революції в Нідерландах та Англії. Особливості генези капіталізму у Франції. Географічні відкриття. Економічні ідеї в Україні та Росії у XVII-XVIII ст. Економічні погляди І.Т. Посошкова. А.Л. Ордіна-Нащокіна. Особливості економічних ідей меркантилізму України (Ф. Прокопович та ін.). Промисловий переворот його значення для країн. Становлення індустріального суспільства. Господарство України в XVI-XVIII ст. Соціально-економічне становище Правобережної України.

 

 

2.Розвиток української культури у XVI - першій половині XVIII ст.

XVI - перша половина XVIII ст. були важливим етапом розвитку української культури. Продовживши традиції давньоруської культури, українська культура виявилася в важких умовах. Але в народі знайшлися сили, які забезпечили не тільки виживання національної культури, але і подальше її піднесення як самобутньої, з властивими тільки їй рисами

Передумови і труднощі культурного піднесення XVI-XVIII ст. Особливості релігійної ситуації в Україні. Книгодрукування і література. Освіта. Нові галузі науки. Мистецтво

Передумови і труднощі культурного піднесення XVI-XVIII ст. XVI-XVIII ст. - виключно складний і важливий період в житті українського народу. У політичній історії він охоплює такі процеси, як перехід всіх українських земель під владу Речі Посполитої, наростання визвольної боротьби, створення національної державності в ході Хмельниччини, подальша втрата завоювань. У вітчизняній культурі це була яскрава, плідна епоха, принципова для подальшого розвитку. Можна виділити цілий ряд причин, які пояснюють культурне піднесення в Україні у XVI-XVIII ст.

Передусім треба підкреслити, що тоді ще були живі традиції Київської Русі. Найкраще вони збереглися у західноукраїнських землях, менш потерпілих від монголо-татарського нашестя. Крім того, у великому князівстві Литовському культурна спадщина Київської Русі була сприйнята на державному рівні.

У XVI ст. триває стабілізація і пожвавлення економічного життя, зростання міст. Нараховувалося до 20 великих українських міст з населенням понад 10-15 тис. жителів. У Львові, Києві кількість ремісничих спеціальностей досягала 300. Розвитку товарно-грошових відносин сприяло магдебурзьке право (правова система, яка закріплювала самоврядування городян). На Волині і в Галичині все ширше практикувалося будівництво світських споруд не з дерева, а з каменю і цегли, у XV ст. у Львові було побудовано водопровід.

Свою роль відіграв і вплив західноєвропейського Відродження та Реформації. В містах України, як і в ряді інших європейських країн, проживало етнічно різнорідне населення: крім українців - поляки, німці, євреї, вірмени, угорці, греки, що сприяло взаємопроникненню різних культур. У XV ст., коли під ударами Туреччини прийшли до занепаду італійські колонії у Криму, частина генуезьких купців переселилася до Львова і Києва.

З іншого боку, діти українських вельмож навчалися в університетах Праги, Кракова, Болоньї. Варто пригадати імена українського поета XV ст. Павла Русина, професора медицини й астрономії з Дрогобича Юрія Котермака. Гуманістичні настрої та ідеї, європейські художні стилі набували на українському культурному ґрунті нових форм.

Найважливішим чинником, який впливав на розвиток культури в Україні в цей період, була національно-визвольна боротьба українського народу. Утворення Речі Посполитої внаслідок Люблінської унії у 1569 р. призвело до концентрації практично всіх українських земель у єдиних державних кордонах, поставило їх населення у найважчі політичні, соціально-економічні умови.

У зв'язку зі зростанням міст в Європі зріс попит на продукцію сільського господарства, а Іспанія, яка досі була "житницею Європи", не справлялася з цим завданням. Потрібні були нові постачальники, і на цю роль претендувала Польща. Польські феодали захопили землю, закріпачили селян, витискали з України максимум прибутку, але в той же час захистити її від набігів турок і татар виявилися неспроможними. У цих умовах всі культурні процеси перепліталися як з боротьбою проти польського засилля, так і з обороною рубежів від натиску Кримського ханства й Османської Туреччини.

     

Неоднозначною у розвиткові української культури в XVI ст. - першій половині XVIII ст. була позиція соціальної еліти. Своєю меценатською діяльністю прославилися князь Костянтин (Василь) Острозький, князь Юрій Слуцький, Єлизавета (Галшка) Гулечівна. Однак більшість українських феодалів, верхівка духовенства в умовах панування Речі Посполитої віддалялися від національної культури - мови, традицій, православної віри і сприймали польську.

Один з українських публіцистів - Мелетій Смотрицький в полемічному трактаті "Тренос" ("Плач") відобразив скорботу православної церкви за династіями, які раніше були віддані вірі своїх предків, а зараз її покинули: ”...Де тепер той безцінний камінь карбункул, блискучий як світильник – дім князів Острозьких, що світив над усіма іншими блиском святості старої віри своєї. Де інші, також безцінні камені тієї корони – славні доми руських князів, неоціненні сапфіри, безцінні діаманти: княжата Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські, Пронські, Руженські, Масальські, Лукомські та ін. незчисленні, яких довго було б вичисляти…“. Втрата народом своїх поводирів, еліти суттєво вплинула на розвиток культури.

У цій історичній ситуації роль духовного лідера народу взяло на себе козацтво – самобутній суспільний стан, який сформувався в XV-XVI ст. Саме козацтво підхопило традицію національної державності, виступило захисником православної церкви, української мови.

Всенародна війна за свободу України 1648-1657 рр. безпосередньо відбилася і на культурному житті. Патріотичні почуття, спільні походи, масове переселення - все це сприяло культурній інтеграції різних регіонів. У ході війни міцніла нова українська державність, що спиралася на козацькі традиції. Хоч Гетьманщина включала тільки частину національної території, але саме її існування вело до зростання національної самосвідомості.

Кризова ситуація в культурі України виникла в кінці XVIII ст. після того, як внаслідок трьох поділів Польщі українська територія виявилася у складі двох імперій - Російської та Австрійської, в яких проводився антиукраїнський політичний курс. У Російській імперії по суті повторилася ситуація попереднього сторіччя, тільки тепер козацька старшина стала частиною дворянства, сприйняла російську культуру. Єдиними носіями і творцями української культури в цій ситуації залишилися низи суспільства, простий народ.

Особливості релігійної ситуації в Україні

На зламі історичних епох, при переході від Середньовіччя до Нового часу у всіх європейських країнах надзвичайно гостро стояло питання про роль церкви і релігії. Виникнення централізованих держав супроводжувалося формуванням національно-релігійних ідеологій. У результаті католицизм переміг в Італії, Іспанії, Франції, протестантизм - у Швейцарії, Голандії, англіканство - у Британії. На українських землях виникло протистояння двох християнських церков. Українське населення сповідувало православ'я, а Річ Посполита була оплотом католицтва. Католицька церква за підтримки уряду виявляла значну активність та агресивність. З дозволу короля на території держави діяв орден єзуїтів. Польщі порівняно швидко вдалося перевести в католицтво феодальну верхівку суспільства, народ же зберігав відданість православ'ю.

Брестська церковна унія. У 1596 р. в Бресті відбувся собор, який проголосив унію (союз) православної і католицької церков. Польський уряд бачив у цьому засіб посилення свого впливу в українському суспільстві. Православні ж єпископи України пішли на цей крок, сподіваючись зміцнити особисту владу. Однак по суті було укладено не союз церков, а створено нову Українську греко-католицьку (уніатську) церкву, православну за обрядовістю, але адміністративно підпорядковану Риму. З 1596 р. польським урядом визнавалися лише католицькі і греко-католицькі общини, фактично ж більшість приходів залишалися православними.

Всупереч розрахункам польського короля, папи Римського, єзуїтів Брестська унія не спростила, а загострила ситуацію в Україні. Вона викликала гарячі суперечки, чітко виявила позиції, активізувала консолідацію українських культурних сил - православної української шляхти, духовенства, міщан, козацтва.

Відразу після проголошення унії її противники зібралися в будинку князя Острозького і прокляли змову. Розгорілася запекла полеміка між найбільш освіченими священиками - противниками і прихильниками унії, склався особливий жанр - полемічна література. У 1620 р. за сприяння гетьмана П.Сагайдачного православна митрополія з центром у Києві була відновлена. У містах активну діяльність розгорнули братства.

Братства. Братства - релігійно-національні організації українських православних міщан. Така організація створювалася навколо парафіяльної церкви, зібрані внески йшли на її матеріальну підтримку, на благодійність. Поступово сфера діяльності братств розширювалася, вони відгукувалися на всі найважливіші події суспільно-політичного життя, посилали своїх представників у сейми, брали участь у розв'язанні питання про парафіяльного священика, відкривали школи, друкарні, видавали підручники.

Раніше за все братства виникли у Львові, інших містах Галичини, а згодом і по всій Україні. Першим найбільшим і найвпливовішим у Львові стало Успенське братство (1544 р.), згодом у передмісті були засновані ще десять братств. Зберігся цілий ряд друкованих документів, підготовлених львівськими братствами, в яких вони протестують проти національного гноблення. Так, гостра боротьба велася проти заборони підтримувати відносини зі східними патріархами. Таке пряме підкорення Александрійському і Константинопольському патріархам у церковній термінології носить назву “ставропігія”, тому повна назва львівського братства - Успенське ставропігійське.

У Києві початок братству поклала добродійна діяльність Єлизавети (Галшки) Гулечівни, яка передала в дар монастирю, школі і лікарні свої володіння. Пізніше вона переїхала до Луцька, де продовжила свою діяльність. У невеликих містечках братства часто об'єднували більшість українського населення. У Київське братство в 1620 р. записалося все Військо Запорозьке на чолі з гетьманом П. Конашевичем-Сагайдачним.

Деякі форми організації братств нагадують середньовічні цехи, окремі риси зближують їх з рухом Реформації, однак загалом можна сказати, що це було самобутнє явище, яке відіграло важливу роль в українському національному суспільно-політичному і культурному житті.

Книгодрукування і література

Вплив ідеології Відродження і Реформації знайшов відображення у розвиткові літератури і книгодрукування. Винахід І.Гуттенберга, перехід від папірусу і пергаменту до паперу у XV ст. були передумовами активного розвитку книжкової справи у Європі. Більшість книг, особливо наукових, в цей період друкувалися латиною.

У кінці XV – на початку XVI ст. перші книги церковнослов'янською мовою надрукували Швайпольт Фіоль у Кракові і Франциск Скорина у Празі. В Україні поштовх для розвитку книгодрукарства дав Іван Федоров власне, І.Федоров відновив занедбане книгодрукарство, який втік з Москви від переслідування реакційного духовенства у 60-х роках XVI ст. У 1573 р. Федоров за допомогою меценатів створив у Львові друкарню, де роком пізніше надрукував знаменитий “Апостол” (збірник описів життя святих).

Через деякий час Федоров розорився, заклав друкарню і на запрошення князя К.Острозького, – одного з тих, хто зберіг відданість православ'ю, - переїхав у його маєток в м. Острозі. Саме в цей час тут за ініціативи К.Острозького здійснювався грандіозний проект – готувалося до друку перше у слов'янському світі повне видання Біблії церковнослов'янською мовою.

Щоб уявити масштаби робіт, треба сказати, що з метою пошуків достовірного тексту К.Острозький спорядив послів до Чехії, Польщі, Московії, Болгарії, Греції, Палестини, вів листування з Вселенським патріархом, створив при Острозькій академії спеціальну комісію з перекладу Святого письма, залучив 72 перекладачів, грецьких вчених. У 1581 р. “Острозька Біблія” (1256 сторінок) побачила світ, ставши взірцем для всього православного слов'янства. Її примірники купили королівські бібліотеки Швеції і Франції, що свідчило про високий рівень видання. У Москві Біблія переписувалася, так що ”Острозька Біблія“ довго залишалася єдиним подібним виданням.

Друкарська справа отримала розвиток у всій Україні. Вже в першій половині XVII ст. тут нараховувалося близько 20 друкарень, найбільшою з яких була друкарня в Києво-Печерській лаврі. Друкарні створювалися на кошти меценатів, Війська Запорозького. Активно займалися організацією типографій братства.

Зростання книгодрукування в Україні ілюструється такими цифрами. Якщо за 30 років (1574-1605 рр.) друкована продукція всіх друкарень в Україні знаходилася в межах 460 друкарських аркушів (що приблизно еквівалентно 46 сучасним книгам на 150 стор.), то тільки за 5 років (1636-1640 рр.) – вже понад 1927 друк. аркушів.

Поряд зі стаціонарними друкарнями також були пересувні. До середини XVII ст. нараховувалося вже близько 40 різних друкарень. Найбільшу питому вагу у друкарській продукції мали книги релігійного характеру, але видавалися також наукові трактати, довідники, календарі, підручники. Деякі з підручників відігравали важливу роль в освіті. Так, граматику, автором якої був М.Смотрицький (1619 р.), М. Ломоносов назвав “вратами вченості”. Вона перевидавалася більше 150 років практично у незмінному вигляді. Примітний той факт, що в домашніх бібліотеках багатих львівських міщан нараховувалися десятки і сотні книг.

В частині України, яка перебувала під владою Москви, у XVIII ст. царський уряд проводить реакційну політику щодо книгодрукування. Були заборонені публікації українською мовою, введені цензурні обмеження. В інструкції друкарням, яка з'явилася в 20-х роках XVIII ст., говорилося, що книгодрукування повинно здійснюватися так, щоб “никакой розни и особливого наречия не было”. Через штрафи, накладені на Чернігівську друкарню, вона збанкрутувала. Після ліквідації Запорозької Січі у 1775 р. книгодрукування українською мовою занепало.

Розвиток книжкової справи був поштовхом для розвитку літератури. Ця сфера культури повною мірою відбивала перехідний характер епохи, той час, коли відбувалося формування національної мови, нових стилів і жанрів, піднімалися нові теми, які у попередні сторіччя вважалися забороненими або непотрібними. Найбільш яскраво нові тенденції відображала перекладна література. У XVI ст. були перекладені й опубліковані різні наукові трактати і довідники, наприклад, медичний довідник “Аристотелеві врата”.

Поширюються переклади Святого письма, які представляли такий жанр, як агіографія. Одним з найбільш цінних вважається “Пересопницьке Євангеліє”, створене у 1561 р. Переклад з болгарської мови і підготовка тексту були зроблені ченцями Пересопницького монастиря на Волині. Причому переклад Святого письма вперше зроблено на “просту” українську тогочасну мову “для лепшого виразуміння люду христіанського посполитого”.

Поряд з перекладною літературою з'являються оригінальні твори. У XVI ст. відмічається розквіт українського епосу - створюються думи, балади, історичні пісні, які Т.Шевченко ставив вище гомерівських поем. Наприклад, популярними були цикли дум “Маруся Богуславка”, “Самiйло Кiшка” та ін. Епічні твори присвячені визвольній тематиці, в них оспівуються лицарство і героїзм, братство і вірність православ'ю.

Сплеск літературного процесу в Україні був пов'язаний з Брестською церковною унією. Помітне місце в цій ситуації в літературній творчості зайняв жанр полемічної літератури, який виник як реакція на експансію католицької церкви в Україні. Письменники-полемісти Мелетій Смотрицький у творі “Тренос” (грец. - “плач” - плач православної церкви через відступництво її дітей); Захар Копистенський у “Палінодії” (“книга оборони”), Іван Вишенський у “Раді про очищення церкви” виступали проти втручання польського уряду у справи православної української церкви, викривав його політику за принципом “чим гірше, тим краще”.

Справа в тому, що православні священики, які призначалися сеймом, часто були недостатньо освіченими, відрізнялися сумнівними моральними і особистісними якостями. Один з таких священиків, Кирило Терлецький, постав перед судом за вбивство і зґвалтування. Мали місце здирство грошей у парафіян, розпродаж церковного майна і земель. Внаслідок цього, як і за задумували ті, хто проводив таку політику, витіснення православної церкви католицькою було б неминучим.

Однак полемісти не обмежувалися проблемою боротьби з наступом католицизму. У своїх творах вони порушували питання реформування самої православної церкви, колективного управління її справами, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим. Особливий полемічний пафос виділяє твори Івана Вишенського. Наприклад, у “Посланні до єпископів” він викриває духовенство як користолюбців, що забули Бога. Єдиним способом порятунку людини від егоїзму і жорстокості світу він вважав чернецтво. Сам Вишенський емігрував до Греції і став ченцем-відлюдником в одній з святих печер на горі Афон.

У XVI-XVII ст. поетичні твори найчастіше створювалися мандрівними дияконами і піддячими - учнями духовних шкіл. У період літніх канікул вони подорожували і писали віршовані твори на замовлення, з метою заробітку. Зміст цих віршів міг бути хвалебно-величальним (панегірик) або пов'язаним зі смертю і похоронами будь-кого зі знатних людей (мадригал). Разом з тим багато епіграм, віршів, поем були авторськими. Наприклад: Себастіян Кленович – “Роксоланія”, “Звитяжство богів” та ін., Симон Пелакід – “Про Острозьку війну”, Дем'ян Наливайко – “Про час”, “Про старожитний клейнод” та ін., ієромонах Дубненського монастиря Віталій – епіграми з книги “Діоптра, або Дзеркало”, Симон Симонід (Шимонович) – “Чари”, “Женці”, книга “Селянки”, Мелетій Смотрицький – “Лямент у світа вбогих…”, Касіян Сакович - “Вірші на жалісний погріб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного”, Симон Зиморович – книга любовних пісень “Роксоланки, або Руські панни”, Софроній Почаський – поетична книга “Евхарістиріон, або Вдячність”, Афанасій Кайнофольський – книга “Тератургіма, або Чуда”, Кирило Ставровецький - збірник віршів “Перло многоцінноє”, Олександр Мітура - “Узор доброчесности”, Лазар Баранович – вірші в книзі “Аполлонова Лютня”(1971), Іван Величковський – книжка “Зегар з полузегарком” та ін.

Українські поети часто використовували біблійні теми, багато уваги приділялося проблемам моралі, релігії, що відповідало тогочасним смакам. У той же час в цих творах рідко присутні художні образи, інакомовність, метафора.

Все це додає поезії XVI-XVII ст. дещо наївного, невитонченого характеру. Треба врахувати і те, що літературної норми в українській мові на той час ще не було, у зв'язку з чим віршовані твори важко сприймаються сучасним читачем. Проте українська поезія XVI - першої половини XVIII ст. переживала важливий етап свого розвитку. Автори використовували т.зв. силабічну і несилабічну системи побудови рядків, уміло користувалися римою і віршованим розміром. Часто вживалися 4- і 5-стопний ямб і хорей. У XVIII ст. найбільші досягнення поетичного мистецтва були пов'язані з ім'ям Григорія Сковороди.

У XVII ст. популярною стає драматургія. Найбільш поширеними були два види драми: релігійна і шкільна. Релігійна драма, в свою чергу, поділялася на три форми: містерія - таїнство спокутування гріхів людей Ісусом Христом; міракл - події життя святих; мораліте - драми, в яких виступали алегоричні фігури Душі, Любові, Гніву, Заздрості та ін. і велися розмови повчального характеру.

Шкільна драма розробляла не тільки релігійні, але і світські теми. Її мета полягала передусім у допомозі учням і студентам в їх вивченні творів грецьких та римських авторів, а також Біблії. Поет Дмитро Туптало створив різдвяну драму “Комедія на Різдво Христове”, Симеон Полоцький - драму “Про Навуходоносора”, Григорій Кониський - “Воскресіння мертвих”.

Своєрідним літературним жанром були літописи. Не будучи історичними дослідженнями в повному розумінні, літописи поєднують риси науки і мистецтва. Якщо перші редакції Київського літопису, створеного на початку XVI ст., тяжіли до давньоруської стилістики, то більш пізні редакції мають ознаки нового часу. У XVII ст. з'явилися літописи, які відобразили найбільш яскраві і важливі події того часу - формування козацтва, Визвольну війну 1648-1657 р. та ін. - літопис Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка, монастирські літописи. Нарівні з документами автори літописів використовували фольклорні джерела, власні спогади. Літописи відіграли важливу роль у розвитку літератури та науки.

Освіта

Однією з характерних рис української культури XVI-XVIII ст. є особливий інтерес, який виявляло суспільство до питань освіти.

Оскільки культура розвивалася в умовах польської експансії, зіткнення католицької і православної церков, то кожна з сторін прагнула використати всі засоби для посилення свого впливу. Своєрідним результатом такого протистояння стала широка мережа різноманітних шкіл.

Тривалий час основним типом учбових закладів були початкові, парафіяльні (приходські) школи при православних монастирях і церквах. Рівень та форми навчання в них вже не відповідали вимогам часу. Після утворення Речі Посполитої у 1569 р. в Україні з'явилися єзуїтські колегіуми - по суті вищі школи, які були добре організовані і фінансово забезпечені. Головною умовою прийому до єзуїтського коледжу було сповідування католицизму. Ці учбові заклади виконували функцію окатоличування і ополячення українського населення.

Незважаючи на те, що багато з представників української еліти орієнтувалися, як вже говорилося, на чужу культуру і мову, знайшлися все ж патріотично настроєні багаті феодали, які виступили ініціаторами створення православних шкіл, які б не поступалися єзуїтським. Взагалі традиції меценатства були в цей період яскраво вираженими. Можна назвати імена князя Андрія Курбського, який втік від немилості Івана Грозного і в містечку Міляновичі на Волині створив цілий культурний гурток, князя Юрія Слуцького, який у своєму маєтку зібрав багатьох діячів культури України, Білорусії та ін.

Одним з найбільш відданих українській культурі людей був князь Костянтин Василь Острозький. У 1576 р. у своєму маєтку він відкрив перший православний колегіум, куди для роботи були запрошені фахівці з ряду європейських країн. У колегіумі вивчалися давньослов'янська, грецька і латинська мови, а також цикл дисциплін, який називався за традицією “сім вільних наук”: граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика.

Ініціатива князя Острозького знайшла багатьох послідовників. Найбільш активними з них стають братства, і, треба сказати, шкільна справа входить до числа їх головних турбот. У 1584 р. був отриманий дозвіл на цю діяльність, а у 1586 р. була відкрита перша братська школа у Львові. Тільки на Правобережжі було створено біля 30 подібних шкіл.

Включається до створення шкіл і козацтво, особливо у XVII ст. Утвердження в ході Хмельниччини форм національної державності, полкового розподілу, місцевого самоврядування вело до масового відкриття початкових шкіл. Своя школа діяла, зокрема, в Запорозькій Січі. При цьому треба наголосити, що офіційна гетьманська влада опікувалася створенням і підтриманням освітньої системи шкільництва. В своєму листі один з гетьманів на початку XVII ст. писав: “Яко завше з предків своїх військо запорозьке звикло чинити стараніє… аби науки або цвічення в письмі святому (були у) подпорі благочестя нашого”.

До початку XVIII ст. в Україні нараховувалися сотні шкіл, зокрема на Лівобережжі понад 1000. Практично в кожному великому селі, в містечках і містах були школи. Дуже добре справа освіти була поставлена в Ніжинському та Полтавському полках, де кількість шкіл перевищувала кількість поселень. Вони відрізнялися демократичністю статутів, у них безкоштовно вчилися діти всіх станів, зокрема і сироти.

У Європі в цей час формуються два по суті протилежних підходи до навчання і виховання. Якщо у Франції знайшли підтримку ідеї Руссо і Песталоцці про вільний розвиток духовних сил і здібностей людини через інтерес, через гру як форму навчання, то у Німеччині переважала думка про необхідність жорсткої регламентації і контролю за навчанням, постійного нагляду вчителів.

Ці тенденції знаходили відображення і в Україні, що відбилося в ході конкурентної боротьби православних та єзуїтських шкіл. Про напруженість боротьби свідчать приклади закриття ряду братств і братських шкіл на заході України. Навіть Острозький колегіум припинив своє існування після смерті князя Костянтина. Його внучка Анна-Елоїза на його базі відкрила єзуїтський колегіум. Львів Польща вважала своєю землею, і у 1661 р. уряд відкрив тут університет, перший в Україні.

Наступ єзуїтів привів до переміщення центру культурного життя з заходу України на Лівобережжя. У XVI ст. запорозьке козацтво сформувалося як окремий стан. До 1620 р. Брестська унія по суті втратила своє значення у центральному регіоні України. За допомогою Війська Запорозького, його гетьмана П.Сагайдачного була відновлена православна митрополія.

Осердям культури у Києві стали Печерська лавра і Київське братство. У 1632 р. митрополитом стає Петро Могила, який провів ряд реформ, що сприяли відновленню авторитету православної церкви: затверджені нові правила освячення ієрархів, введена проповідь як форма богослужіння, повернені землі і приміщення, які церква втратила у зв'язку з Брестською унією. Одначе Могила не був реформатором у європейському значенні. Навпаки, він прагнув посилити вплив церкви на політичну сферу.

Важливу роль П.Могила зіграв і в справі розвитку освіти. У 1632 р. на базі братської школи і школи Києво-Печерської лаври був створений новий колегіум, який був названий його ім'ям. У основі 12-річного курсу навчання знаходилися “сім вільних наук”. В 1-3 класах вчили основ латинської мови, граматики, а після 5-го класу учні (спудеї) повинні були вільно володіти латиною аж до укладання промов і віршів, у 8-12 класах вивчали богословські науки. Класи філософії включали схоластичну філософію, логіку, фізику, метафізику, етику, математику, географію, основи наук про Землю і космос.

Це по суті була вища світська освіта. А з 1690 р. в колегіумі зорганізовано вищі богословські студії. Вчилися діти всіх станів - від аристократів до козаків і селян. У навчальному процесі використовувалися такі прогресивні форми, як дискусії, театральні вистави, заохочення кращих учнів (спудеїв), складання екзаменів комісії (а не одному професору), спільні заходи студентів і викладачів. Важливо, що колегіум мав гуртожиток, що було рідкістю на той час. У 1736 р. у колегіумі навчалися, крім українців, росіяни та білоруси, а також 127 студентів з європейських країн. У 1701 р. з ініціативи гетьмана Мазепи колегіуму було присвоєне звання академії.

Багато з вихованців колегіуму були на службі у Росії, оскільки у допетровську епоху там не було вищих учбових закладів європейського рівня. Підготовку освічених людей здійснювали за кордоном, зокрема в Україні, але ставлення до них у Москві було насторожене. У зв'язку з цим багато хто не повертався додому після завершення освіти. З 30 чоловік, посланих на навчання царем Борисом Годуновим, повернувся тільки один. Тому з Києва до Москви прибуває, наприклад, Симеон Полоцький, який став вчителем царівни Соф'ї, царевича Федора та інших царських дітей. З 23 ректорів Московської академії у XVIII ст. 21 дістав освіту у Києві, а з 125 її професорів - 95.

Як бачимо, відплив освічених людей з України вже тоді йшов повним ходом, що було, безумовно, негативним явищем для української культури. У XVII ст. таких людей називали “перелітними птахами”.

У 1700 р. колегіум з'явився у Чернігові, в 1726 р. - у Харкові, у 1738 р. - у Переяславі.Таким чином, у XVI - першій половині XVIII ст. в Україні широко розповсюдилася шкільна справа та ідеї освіти. Унікальним досягненням був високий відсоток письменних людей (до 90%). Позитивною рисою була доступність, нестановий, демократичний характер освіти. Діти всіх соціальних груп могли вчитися, оскільки навчання було безкоштовним. Однак освіта була досить відірвана від життя. Зокрема питома вага природних і точних наук була дуже мала. Наприклад, у Києво-Могилянській академії факультет медицини був відкритий лише у XIX ст. Жива мова народу практично не впроваджувалася в учбовий процес, який проходив, головно, латиною. Традиція широкої початкової освіти була перервана разом з закріпаченням українських селян до кінця XVIII ст. при Катерині II.

Нові галузі науки

Як вже говорилося, українська культура довго розвивалася без державної підтримки, за слабкої участі соціальної верхівки. Це призводило до відставання такої сфери культури, як наука. Особливо це стосується природничих наук, для розвитку яких завжди були необхідні спеціальне обладнання, фінансове забезпечення.

Що стосується гуманітарних наук, то тут успіхи були вагомішими. Зокрема у самостійну галузь виділилася філософія, хоча і досить пізно за європейськими мірками - у XVIII ст. У Західній Європі в цей час утверджується ідеологія Просвітництва, яка висуває такі цінності, як раціоналізм, демократизація різних сфер життя, пантеїзм у філософії. Люди схилялися перед можливостями науки й освіти, вважаючи їх безмежними. Але для світогляду епохи був характерний спрощений, механістичний погляд на методи наукового дослідження. Так, французький вчений П.Лаплас вважав, якщо відомий початковий стан тіл, то можна обчислити, що буде завтра і через 100 років, оскільки закони руху є незмінними. Приблизно так само міркував і М.В.Ломоносов.

Ідеї Просвітництва розвиває такий філософ, як Феофан Прокопович, вихованець, а надалі професор і ректор Києво-Могилянської академії. У своїх головних роботах “Правда волі монаршої”, “Слово в неделю цветную о власти и чести царской” Прокопович виклав свою концепцію “просвіченого абсолютизму”. Державна влада, на думку філософа, має божественний характер, а монарх є по суті батьком для своїх підданих. Подібно Т.Гоббсу, Прокопович стверджує, що люди, побоюючись “війни всіх проти всіх”, створюють державу, яка захищає їх від внутрішніх і зовнішніх ворогів.

Однак, на відміну від Дж.Локка і Ш.Монтеськ'є, він вважав, що люди передають турботи про дотримання своїх прав державі назавжди. Народна маса повинна підкорятися монарху, тим більше що освічений правитель не буде ні злим, ні несправедливим. Але народ володіє в деяких випадках і активними функціями - він може висловлювати свою думку, критикувати політику монарха і навіть вибирати його, якщо спадкоємця престолу за тими або іншими причинами не виявиться.

Досить ідеалістична логіка Прокоповича базувалася на його поглядах на людину. Природа заклала у людину добро, зло ж з'являється з суспільства, від бідності. Зло, вважав Прокопович, можна перемогти за допомогою освіти. Визнання у народу активної функції, про яку писав Прокопович, є одним з істотних завоювань вітчизняної суспільної думки.

Особливе місце в історії як української, так і світової філософії займає Григорій Сковорода. Подібно європейським просвітникам, він схилявся перед розумом, наукою. Але осягнення людиною світу з його жорстокістю й егоїзмом не зробить людину щасливою. Щастя дає людині свобода, самопізнання і “сродний” труд, тобто творча праця, характер якої різний для кожної конкретної людини. Вільна творча праця і просвітництво розвивають в людині добрі начала, закладені природою, - так міркує Сковорода в творах “Благородний Еродій”, “Убогий жайворонок”, “Бджола і Шершень” та ін.

Сковорода однозначно відкидає світоглядні положення епохи Відродження про “сильну особистість”, яка багато бажає і багато досягає. У надмірній соціальній активності, прагненні оволодіти світом за допомогою розуму, знань, волі, зброї філософ вбачає одну з головних причин всіх бід сучасного йому життя. Бажання багатства, слави і влади вселяють в душу злобу, заздрість, жорстокість, вічне невдоволення собою і всім. Вихід з суперечності людського буття один - зречення зайвих бажань, в тому числі прагнення слави і влади, а також обмеження потреб людини шматком хліба і водою. Бог зробив важке непотрібним, а потрібне неважким - стверджує філософ.

Схиляючись перед розумом, Сковорода був далекий від абсолютизації його можливостей. Наскільки світло розуму може досягати істини, настільки він може і помилятися. Людина доходить до істини і серцем, і такий шлях може бути більш коротким. Висуваючи положення про важливу роль, яку відіграє в людській діяльності інтуїція, емоційна і підсвідомо-несвідома сфери, філософ на сторіччя випередив свій час. Винятково актуальна і його думка про гармонію відносин між людьми і природою, яку Сковорода вважав божественною. Людина не повинна вважати природу чимось неживим і бездушним, і тоді, подібно до давньогрецького Антея, вона буде нескінченно черпати сили з неї.

Мистецтво

Становлення професіональної художньої культури України за своєю складністю порівнянне з розвитком науки. Якщо в Західній Європі мистецтво XVI ст. - це мистецтво пізнього Відродження, то в українській культурі деякі ренесансні тенденції перепліталися з середньовічними.

Архітектура. В архітектурі національні традиції міцніше за все зберігалися і яскраво виявлялися в дерев'яному зодчестві. У той же час з середини XVI ст. виразними стали основні тенденції загальноєвропейського культурного процесу, у XVII ст. в архітектурі з'являються елементи стилю бароко. Він передбачає велику кількість прикрас зовні і всередині будівлі, складність архітектурної конструкції, розробку складних просторових ансамблів, синтез різних видів мистецтва. Декоративні ідеї та можливості бароко були близькими до національного українського мистецтва, якому притаманна мальовничість композиції, гармонія будівель з навколишньою природою.

Поєднання власних традицій та європейського впливу створило умови для розквіту своєрідного стилю, названого українським, або “козацьким” бароко. Видатний український вчений початку нашого сторіччя В.М.Щербаківський так зобразив його особливості: “Характеризується українське бароко своєю меншою обтяженістю прикрасами… Властива українському мистецтву простота і ясність взяла гору над химерністю, і стиль бароко на Україні став простішим і спокійнішим, ніж на своїй батьківщині, не втративши нічого в красі”.

Провідним типом споруд стає так званий козацький собор - п“ятикупольний, з чотирма однаковими фасадами. Це - Миколаївський собор в Ніжині, Георгіївський - у Видубецькому монастирі. Повне злиття з природою досягнуто при побудові Миколаївської церкви Святогірського монастиря на крейдяній кручі (зараз - територія Донецької області). Шедевром українського бароко вважається дзвіниця Далеких печер Києво-Печерської лаври.

Керував будівництвом талановитий український народний зодчий С.Ковнір, а проект, очевидно, розробив І.Г.Григорович-Барський, який багато років займав посаду головного архітектора київського магістрату. У внутрішній оздобі храмів, особливо у виготовленні різьблених дерев”яних іконостасів, проявилося блискуче мистецтво народних майстрів.

Крім нового будівництва, у XVII ст. на кошти козацької старшини були перебудовані у новому бароковому стилі древні Софійський і Михайлівський золотоверхі собори, церкви Києво-Печерської лаври. Фасади були затиньковані (оштукатурені) та декоровані, іншої, більш складної форми набули куполи соборів. Будівництво досягло особливого розмаху при гетьмані І.Мазепі. За словами Ф.Прокоповича, Київ стараннями І.Мазепи перетворився в новий Єрусалим.

У XVIII ст. у Києві видатні архітектурні споруди були створені за проектами іноземних архітекторів. Йоган Шедель на запрошення Києво-Печерської лаври керував будівництвом великої дзвіниці, яка стала на той час найвищою спорудою в Російській імперії. Він же добудував верхні поверхи Софійської дзвіниці. Творіння Й.Шеделя оцінюють як програмні для подальшого розвитку архітектурного вигляду Києва.

У Києві працював молодий Бартоломео Растреллі. Всесвітньо знаменитою стала його Андріївська церква, яка завершувала перспективу головної вулиці Києва. Місце для будівництва було обране так вдало, що невелика за розмірами, легка і витончена церква зайняла домінуюче положення. Цей ефект архітектор посилив, спроектувавши високий підмурівок. Улюблені кольори Растреллі - блакитний, білий і золотий роблять церкву чепурною і дивовижно гармонують з київським небом. Ним же був створений Імператорський палац у Києві, пізніше названий Маріїнським, який нині використовується для урочистих президентських прийомів.

В архітектурі Західної України переважала загальноєвропейська стилістика, національне начало було виражено відносно слабко (наприклад, собор Святого Юра у Львові).

Вигляд українських міст змінювався у зв'язку з тим, що поряд з дерев'яними спорудами все більше створюється кам'яних будівель. Особливу популярність отримав будинок купця Корнякта у Львові, прикрашений багатоповерховими відкритими галереями з арками та просторим внутрішнім двором. Однак при забудові міст квартали і вулиці довго розташовувалися хаотично. Лише в кінці XVIII ст. нові міста півдня України - Одеса, Миколаїв, Маріуполь будуються відповідно до єдиного архітектурного плану, мають чіткі вулиці і квартали, виділений центр.

Загалом найбільшу питому вагу в міському будівництві мали світські будівлі - палаци вельмож, магістрати, школи, ринки. Популярними були фонтани і парки, які розбивалися відповідно до традицій французького, або т.зв. регулярного парку. Симетричне розташування насаджень, надання геометричних форм кущам і деревам, екзотичні квіти - такі вимоги відповідали смакам знаті того періоду. З другої половини XVIII ст. ця традиція змінилася: в моду входять англійські парки (ландшафтне планування).

Образотворче мистецтво. Традиційність (підлеглість архітектурі, релігійний зміст, канонічність), яка переважала в образотворчому мистецтві у XVI ст., поступово витісняється новими віяннями.

У XVI-XVII ст. в Україні складається декілька шкіл церковного монументального живопису та іконопису. Провідна школа художників сформувалася у XVII ст. в київських монастирях. Художники працювали переважно в жанрах монументального живопису, іконопису, гравюри і графіки. У роботах таких іконописців, як Федір Сенькович, Микола Петрахнович, Іван Руткович, помітною стала відмова від середньовічних естетичних канонів, утверджувалася реалістичність і життєрадісність.

Ці ж тенденції присутні у розписах Успенського собору та Троїцької церкви Києво-Печерської лаври, у церквах Полтави, Переяслава та ін. Характерно, що московське духовенство не схвалювало такого творчого підходу українських художників, коли святі зображалися "лицом и очами светлы и телом дебелы". Частиною храмового живопису став портрет. У розписах храмів зображали історичних осіб. Наприклад, у вівтарній частині Успенського собору вміщені 85 портретних зображень - від князя Володимира до Петра I.

Перехідну роль між іконописом і світським портретним живописом займали так звані парсуни - портрети, виконані прийомами іконописної техніки. Сім'ї козацької старшини, привілейоване становище яких все більше зміцнювалося, масово замовляли свої портрети. Модним стало мати власну картинну галерею.

Художникам іноді навіть замовляли картини, які зображували селян. На другу половину XVIII ст. припадає, вже в повному розумінні слова, світський портретний живопис. Але в цей же час проявляється тенденція від'їзду з України талановитої молоді до Петербурга, в Академію мистецтв. Так, найвідоміші художники Росії того часу: Д.Левицький - родом з Києва, В.Боровиковський - з Миргорода. Українцем був творець історичного жанру російського академічного мистецтва А.Лосенко.

У XVI ст. древні традиції книжкової мініатюри були продовжені. Видатним твором художнього перекладу і мистецтва оформлення є вже згадуване “Пересопницьке Євангеліє”. Його мініатюри близькі до реалістичного трактування образів в дусі Ренесансу. Книгу в традиціях книжкового мистецтва Київської Русі прикрашають заставки, кінцівки, ініціали, орнамент.

У наші дні “Пересопницьке Євангеліє” стало одним з символів державності України - на ньому складається президентська присяга. Розвиток книгодрукування обумовив розвиток мистецтва гравюри. Ними прикрашалися релігійні видання. Перші світські гравюри з'явилися у 1622 р. як ілюстрації до “Віршів на жалосний погреб…гетмана Петра Конашевича-Сагайдачного”. Серед них - портрет гетьмана на коні, батальна сцена взяття Кафи. Видатні художники і гравери працювали тоді в Києво-Печерській друкарні – Никодим Зубрицький, Олександр Тарасевич, Леонтій Тарасевич, Іван Щирський.

Абсолютно особливим жанром стала "народна картина". Це - в першу чергу серія козацьких образів: "Козак з бандурою", "Козак Мамай". Як елемент народного побуту такі картини зберігалися до початку ХХ ст.

Музика. Значний розвиток отримало музичне мистецтво. Вже у XVI ст. в Україні широко використовувалися ноти. Популярними були друковані збірки святкових пісень – ірмологіони. Нотну грамоту вивчали студенти колегіумів, а у XVIII ст. музичною столицею Лівобережжя став Глухів. Тут була відкрита музична школа, де вивчали вокал, гру на скрипці, флейті, гуслях, арфі. Більшість випускників потрапляла за традицією до Москви і Петербурга. Наприклад, половину хористів царської капели склали вихідці з України. У XVIII ст. місцева знать також прагнула створювати в своїх маєтках вокальні та інструментальні капели.

Однак кращі, найбільш талановиті музиканти залишали Україну. Скажімо, композитор Дмитро Бортнянський потрапив до Москви ще дитиною. Проте в його творчості присутні українські мотиви. Композитори Максим Березовський і Артемій Ведель були більш тісно пов'язані з Батьківщиною. Вихованці Києво-Могилянської академії, вони вчилися і в італійських майстрів. Композитори працювали в різних жанрах, зокрема оперному, але переважала все ж церковна музика. Шедеврами для свого часу вважаються вокальні концерти, розраховані на поліфонію (багатоголосся).

Театр. Крім церковної і шкільної драматургії (про що сказано вище), народжується народний ляльковий театр - вертеп. Його назва пов'язана з тим, що перші лялькові вистави інсценували біблійний сюжет про народження Христа у Віфлеємській печері (вертеп давньослов'янською - печера). Такий театр являв собою триярусну скриню, яка символізувала три рівні космосу. Пізніше залишилося два рівні, у верхньому розгорталися релігійні лялькові вистави, а в нижньому - гумористичні інтермедії, які користувалися величезною популярністю в народі.

В навчальних закладах ставилися спектаклі, в яких брали участь десятки і навіть сотні чоловік.

XVI - перша половина XVIII ст. були важливим етапом розвитку української культури. Продовживши традиції давньоруської культури, українська культура виявилася в умовах, які, здавалося б, повинні були привести її до зникнення, асиміляції іншими культурами. Але в народі знайшлися сили, які забезпечили не тільки виживання національної культури, але і подальше її піднесення як самобутньої, з властивими тільки їй рисами.

Розвиток української культури відбувався у тісному взаємозв'язку з національно-визвольним рухом проти Речі Посполитої, піком якого стала війна 1648-1657 рр. Однак розділ українських земель між двома імперіями, згортання автономії України російським царатом, ліквідація гетьманщини, заборона публікацій українською мовою, русифікація верхівки українського суспільства до кінця XVIII ст. знову створили важку ситуацію для української культури.

Домашнє завдання: ознайомитись з даним матеріалом за допомогою інтернет-ресурсів.       

Тема:«Внесок України у формування європейської цивілізації»

Дата: 05.04.2020 (для обох шкіл)

Мета: повторити, узагальнити та закріпити знання, набуті учнями впродовж вивчення курсу; розвивати вміння та навички, які формувалися на попередніх уроках; сприяти осмисленню учнями подій минулого своєї Батьківщини й формуванню позитивного емоційно-особистісного ставлення до них; спонукати учнів до подальшого поглиблення знань; продовжити формувати в учнів уміння аналізувати та зіставляти історичні явища і факти; виховувати інтерес до національної історії.

ХІД УРОКУ

               У 8 класі в курсі історії України ви вивчали події, що відбувалися на українських землях у XVI—XVIII ст. Цей період української історії традиційно називають козацькою добою. Таке трактування періоду значно звужує його розуміння, обмежуючи добу лише подіями, пов’язаними з козацтвом. Український історик І. Лисяк-Рудницький запропонував вивчення цієї доби узгодити з європейською історією. Згідно із загальноєвропейською періодизацією історії XVI—XVIII століття зазвичай називають раннім Новим часом, або Ранньомодерною добою. Європейські історики, досліджуючи цю епоху, головну увагу зосереджують на індустріальному розвитку, становленні ринкових відносин (системи капіталізму), появі нових суспільних груп і класів, поширенні політичних прав, утвердженні демократії, зародженні нових явищу мистецтві тощо.

Підбиваючи підсумки курсу, чи можемо ми назвати період XVI—XVIII ст. Ранньомодерною добою української історії? Безперечно, так. Саме в цей період в Україні, як і в інших країнах Європи, спочатку в середовищі привілейованих верств суспільства, а потім у народних масах сформувалося усвідомлення належності до народу, який має спільну мову та історичне минуле. Наприкінці XVIII ст. це розуміння сприяло початку українського національного відродження.

Церковні рухи та козацькі війни кінця XVI — XVII ст. є українською аналогією загальноєвропейського процесу виникнення нової форми колективної ідентичності — національної свідомості. Головним проявом цього процесу стала Національно-визвольна війна в Україні під проводом Б. Хмельницького та виникнення Української козацької держави — Війська Запорозького (1649—1764 рр.). Саме це стало важливим аргументом українського національного відродження XIX ст.

Також у ранній Новий час українські землі стали частиною економічного простору, що формувався в Європі на основі капіталістичних ринкових відносин. Українські землі перетворилися на головного постачальника продовольчих ресурсів і сировини на європейські ринки. Поява фільваркових господарств і поширення кріпацтва — прояви цього процесу. Водночас на українських землях набули розвитку форми господарювання, які тотожні фермерському господарству. Саме завдяки їм українські селяни й козаки здійснювали активне господарське освоєння земель Дикого Поля (Запорожжя, Слобідська Україна), згодом й інших земель.

Україна не залишилася осторонь поширення ідей прав людини та демократичного устрою державних інститутів. Демократичний устрій Запорозької Січі, виборність козацької старшини, запозичення елементів шляхетської демократії й особливо Конституція Пилипа Орлика є вагомими прикладами цього.

Як частина християнської цивілізації, українські землі не оминули й процеси Реформації та Контрреформації. Під впливом цих ідей завдяки церковним православним братствам і реформаторській діяльності митрополита П. Могили було започатковано зміни церковного життя, які впорядкували Українську православну церкву та зробили її ближчою до народу. У цей період також виникла ще одна українська церква — греко-католицька.

Одним із найбільших здобутків українців цієї доби було створення оригінального мистецького стилю — козацького бароко. Він мав яскравий прояв в архітектурі, образотворчому мистецтві, літературі. Його розквіт припадає на період гетьманства І. Мазепи та його наступників.

Таким чином, у XVI—XVIII ст. українські землі активно охопили процеси модернізації, які стали підвалинами формування сучасної української нації.

Бесіда(усно)

1. Який період історії називають раннім Новим часом?

2. Як процеси модернізації вплинули на розвиток українського суспільства?

3. Складіть перелік досягнень українського народу в XVI—XVIII ст. Який здобуток, на вашу думку, є найважливішим?

4. Як на процес модернізації України вплинуло приєднання її земель до Московської держави?

5. Якою є роль козацтва в історії України?

Домашнє завдання: прочитати у підручнику ст266.               Тема: Культурно – церковне життя українських земель у другій половині XVII століття – к. ХVIII ст.

Дата: 06.05.2020 ( 12.05.2020 – для першої школи)

Мета: охарактеризувати церковне та культурне життя на українських землях у другій половині XVII – к.ХVІІІ ст., проаналізувавши становище церкви та особливості культурного розвитку; розвивати в учнів уміння аналізувати матеріал, робити висновки, узагальнення, виділяти головне і другорядне, висловлювати свою точку зору, аргументувати, посилаючись на джерела свою позицію. Розповідати про підпорядкування Української Православної церкви Московському патріархату; продовжити формування навичок критичного мислення учнів; виховувати учнів у дусі поваги до історичної боротьби і здобутків українського народу.

Хід уроку

Бесіда

1.  Яким було церковне та культурне життя на українських землях у даний період?

Проблемне завдання уроку

Які зміни сталися у господарському житті на українських землях у другій половині XVII ст. порівняно із першою половиною XVII ст.?

Відповідь на це запитання учні повинні дати в кінці уроку.

          Із часу прийняття Української держави під царську протекцію московський уряд не полишав спроб підпорядкувати Українську Православну церкву владі московського патріарха. Це дало б змогу не тільки політично, а й через душі віруючих контролювати Україну. Крім того, вибивалася б ще одна підпора української державності. Попри всі намагання здійснити цей акт, українське духівництво противилося йому, розуміючи, що в результаті воно б утратило фактично існуючу незалежність (константинопольський патріарх мало впливав на життя Київської митрополії). Найбільшим противником був київський митрополит Й. Тукальський, який всіляко підтримував гетьмана П. Дорошенка. Після його смерті в 1675 р. Москва активізувала свої намагання в напрямку підпорядкувати Київську митрополію. Переломними стали події першої половини 80-х рр. ХVІІ ст. У 1684 р.

           Києво-Печерська лавра була вилучена з-під влади константинопольського патріарха й підпорядкована московському. Московський уряд надіслав константинопольському патріарху Якову царську грамоту з пропозицією дозволити Московській патріархії висвячувати київських митрополитів. Не чекаючи відповіді (вона була негативною), цар наказав І. Самойловичу провести вибори київського митрополита, які вже десятиліття зволікалися, і відрядити його на висвячення до Москви. Самойлович не наважився суперечити волі царя, і в липні 1685 р. скликаний Собор обирав митрополитом київським луцького єпископа Гедеона (князь Святополк-Четвертинський). Від’їзду Гедеона на висвячення до Москви передувало посольство українського духівництва, яке прохало підтвердити давні права і вольності Київської митрополії. Московський патріарх це прохання задовольнив.

          Тоді до Москви виїхав Гедеон, де у грудні 1685 р. отримав дозвіл на митрополію. Він офіційно отримав титул як «митрополит Київський,Галицький і Малия Росії», а традиційна частина титулу Київських митрополитів — «і всія Росії» — вилучається. Тим часом московські дипломати залагоджували цю справу у Стамбулі (Константинополі). Заручившись підтримкою великого візира Порти й щедро обдарувавши константинопольського патріарха Діонісія, Московія в 1686 р. домоглася від нього згоди на передачу Київської митрополії Московському патріархату.

Ця акція стала для Української православної церкви катастрофою. Вона втратила колишню самостійність. Московський патріарх започаткував процес віділення від митрополії окремих єпархій (першою стала Чернігівська) і монастирів (Києво-Межигірський і Києво-Печерська лавра), які стали безпосередньо підпорядковуватися патріарху. Але найголовнішим стало те, що українська церква стала втрачати свою самобутність, а московський уряд отримав вагомий чинник впливу на українців.

Запитання: ( письмово)

1. За яких обставин Українська Православна церква втратила свою автокефалію? Які це мало наслідки?

2. Які зміни сталися в культурному житті на українських землях у другій половині XVII ст. порівняно із першою половиною XVII ст.?

V. Домашнє завдання

Розглянути матеріал за допомогою інтерет-ресурсів (додатково до поданого матеріалу)

Тема:Наш край у 20—90-х рр. XVIII ст.

Дата: 18.05.2020 (19.05.2020 – для першої школи)

Мета: ознайомити учнів з особливостями розвитку рідного краю в період 20—90-х рр. XVIII ст.; удосконалювати набуті знання і навички; формувати вміння вести пошукову роботу; виховувати патріотичні почуття на матеріалі історії рідного краю.

ХІД УРОКУ

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Обговорення за запитаннями і завданнями. (скористуйтеся підручником ст.. 263 та інтернет-ресурсами)

1. Адміністративно-територіальний та історико-етнографічний розвиток краю.

1) Охарактеризуйте особливості адміністративно-територіального устрою свого регіону у XVIII ст.

2) Які нові населені пункти утворилися в регіоні у XVIII ст.?

3) Чи є у нашому краї населені пункти або місцевості, назви яких пов’язані з подіями XVIII ст.? Наведіть і поясніть походження цих назв.

4) Яким було наше село/місто в період, що вивчається?

2. Соціально-економічне життя.

1) Що ви знаєте про господарське життя краю в ті часи?

2) Які сільськогосподарські культури переважно вирощувалися тоді у нашому регіоні?

3) Яким був стан торгівлі й ремесел?

4) Визначте спільне й відмінне в господарському житті краю порівняно з іншими регіонами України в цей період.

5) Що вам відомо про соціальне становище населення краю в цей період?

6) Відвідайте місцевий краєзнавчий (історичний) музей і підготуйте за його експозицією повідомлення про життя населення краю у XVIII ст.

3. Культурне й духовне життя.

1) Що ви знаєте про релігійну належність населення нашого краю у XVIII ст.?

2) Назвіть діячів української культури й духовного життя цього періоду, які походили з нашого краю або проживали в ньому. Яким був їхній внесок у розвиток культури?

3) Які пам’ятки культури XVIII ст. є у нашому регіоні? Підготуйте розповідь про одну з них.

4) Визначте спільне й відмінне в культурному й духовному житті краю порівняно з іншими регіонами в цей період.

5) Пригадайте твори української літератури, де розповідається про тогочасну історію нашого краю або регіону, у якому він розташований. Яку інформацію про тогочасні події та життя населення можна отримати з них?

4. Воєнно-політичні події.

1) Які важливі воєнно-політичні події відбувалися на території нашого краю у XVIII ст.?

2) Чи є відомості про героїчні вчинки наших земляків у ці роки?

3) За матеріалами краєзнавчого музею підготуйте повідомлення про відомих земляків — учасників воєнно-політичних подій цього періоду.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

1.    прочитати матеріал за підручником (ст..263) та скористатися інтернет-ресурсами щодо Гайворонщини.

 Тема: Видатні діячі української освіти XVI—XVIII ст.

Дата: 25.05.2020 ( 26.05.2020, 28.05.2020 – для першої школи)

Мета: визначити внесок у розвиток педагогічної науки зробили освітні, культурні, громадські діячі 16-18 століття; удосконалювати вміння та навички аналізу матеріалу; виховувати почуття поваги та шанобливого ставлення до минулого своєї Батьківщини.

Вагомий внесок у розвиток педагогічної науки зробили освітні, культурні, громадські діячі XVI-XVIII ст.

Петро Могила (1597-1647) - політичний та освітній діяч, нащадок князівського роду, широкоосвічена людина. Виходець із Львівської братської школи, він здобув освіту в ряді західноєвропейських університетів. Відомий як засновник Києво-Могилянської колегії, філіали якої відкрив у Вінниці (1634) і Кременці (1636). Був пристрасним борцем за діло православ'я.

Іван Федоров (Іван Федорович Москвитин) (прибл. 1510-1583) - засновник книгодрукування в Україні й Росії, просвітитель. У «Євангелии учительном» стверджує, що життєвий шлях людини залежить від неї самої, її волі, прагнення до пізнання, до творення добрих справ, висловлює ідею рівності всіх людей, яким однаковою мірою повинні належати всі земні блага, у тому числі й освіта. В 1574 р. у Львові надрукував «Азбуку» - перший у східних слов'ян друкований підручник. Згодом її було перевидано в Острозі, де він заснував нову друкарню.

Стефан Зизаній (Зизаній-Тустановський) (прибл. 1570 - прибл. 1605-1610) - письменник, освітній діяч, працював учителем братських шкіл. Виступав проти соціальної несправедливості, національного й релігійного гноблення українського народу. Автор «Катехізису для шкільного навчання» (1595).

Іван Вишенський (прибл. 1545-1550 - після 1620) - український полеміст, чернець, аскет. Проблеми освіти і виховання розглядав у тісному взаємозв'язку з іншими соціально-політичними проблемами, критикуючи єзуїтську систему освіти і виховання. Розглядаючи шкільну освіту як засіб виховання молодого покоління, прагнув захистити народ від впливів католицизму й уніатства. Виступав за проведення навчання рідною мовою, побудову його на традиціях рідної культури й народного виховання. Його освітня система ґрунтується на демократичних засадах: кожен селянин повинен читати. У творах «Викриття диявола-світодержця», «Послання князю Острозькому», «Суперечка мудрого латинника з немудрим русином » пропагував ідею рівності всіх людей. Розробив методичні поради щодо навчання, самоосвіти, зокрема рекомендації майбутнім читачам. Ідеї його про свідоме й систематичне засвоєння матеріалу використовувались у братських школах і впливали на формування прогресивних дидактичних принципів.

Памво Беринда (між 50-70 pp. XVI ст. - 1632) - відомий просвітитель, лексикограф, друкар, один із основоположників української поезії й драми. Відіграв позитивну роль у становленні й розвитку прогресивної педагогіки. Його вірші використовувались у братських школах, поширювались за межами України. Найвідоміша праця, над якою автор працював 30 років, - «Лексикон словено-русский и имен толкование» (Київ, 1627). За змістом це енциклопедичний словник, в якому зібрано до 7 тис. слів церковнослов'янською мовою і подано їх українські відповідники. Значна їх частина пов'язана з питаннями виховання, освіти і навчання, що дає змогу проаналізувати педагогічну і психологічну термінологію початку XVII ст.

Кирило-Ставровецький Транквіліон (?-1646) - видатний учитель Львівської та Віденської братських шкіл, просвітитель, проповідник. Вважав, що у формуванні майбутньої людини велике значення має виховання. У творах «Зерцало богословії», «Євангеліє учительноє» наголошував, що місце людини в суспільстві повинно залежати від її освіти, а не від походження. Гострота розуму залежить від вроджених здібностей, але глибина і різноманітність знань - від виховання. Вважаючи, що прагнення до знань є природною властивістю людини, наголошував, що кожен повинен збагачувати свій розум знаннями і поширювати їх серед інших.

Єпіфаній Славинецький (?-1675) - учений з енциклопедичними знаннями, вихованець, а згодом викладач Київської академії, просвітитель, автор багатьох навчальних посібників. Перекладав навчальну літературу з медицини, географії, мистецтва, педагогіки, історії. До оригінальних його праць належать до 60 слів-проповідей, серед яких - проповіді про корисність освіти, влаштування благодійних товариств тощо. Автор кількох філологічних праць: «Лексикона латинського», «Філологічного словника», «Лексикона греко-славено-латинського». Перекладами світських книг сприяв розвитку освіти та формуванню наукової термінології. Великою популярністю у XVII ст. користувався твір Славинецького «Громадянство звичаїв дитячих» - збірник правил поведінки в школі, дома, на вулиці, вимог до мови тощо.

Інокентій Гізель (прибл. 1600-1683) - один з видатних діячів української культури XVII ст., філософ, психолог, письменник, професор, ректор Київської колегії. Автор праць з філософії, психології, теології. Зазначав, що в основі процесу пізнання людиною навколишньої дійсності лежить інтелектуальна діяльність самої людини. Оскільки процес пізнання ґрунтується на чуттєвому досвіді людини, вважав важливим розвивати органи чуття дитини. Велику увагу приділяв значенню навколишнього середовища для формування особи, підкреслюючи, що стати людиною, оволодіти мовою можна тільки в людському суспільстві.

Іоаникій Галятовський (прибл. 1620-1688) - письменник-полеміст, публіцист, професор, ректор Київської колегії, сприяв прогресивному розвитку педагогіки. Автор одного з найкращих посібників з риторики - «Наука або способ зложення казання», в якому подано рекомендації щодо підготовки й виголошення промов.

Симеон Полоцький (1629-1680) - видатний учений, який зробив значний внесок у розвиток педагогічної науки. Майже на 20 років раніше від Д. Локка виступив проти теорії «вроджених ідей», будучи переконаним у тому, що людина не народжується з готовими моральними якостями, а набуває їх у процесі виховання. Свої педагогічні положення, викладені у творах «Книжица вопросов и ответов, иже в юности серцем зело потребне суть», «Обед душевний», «Вечеря душевная», доводить, спираючись на принцип природовідповідності виховання, не відкидаючи наявності вроджених якостей.

Феофан (Єлеазар) Прокопович (1681-1736) - церковний і громадський діяч, просвітитель, письменник, педагог. Після закінчення Києво-Могилянської колегії (1698) продовжував навчання за кордоном. Професор риторики й піїтики в Київській академії, з 1710 р. - її ректор. У 1716 р. за викликом Петра І виїхав до Петербурга і став на чолі російської православної церкви. Організував школу, в якій застосовувалися передові для того часу методи виховання. Автор букваря «Перше учення отрокам», курсу поетики «De arte poetika». У «Духовному регламенті» виклав педагогічні погляди щодо організації шкіл, визначив зміст їх роботи, погляди на методику навчання й виховання.

Григорій Сковорода (1722-1794) - видатний український педагог, поет, мандрівний філософ, представник етико-гуманістичного напряму вітчизняного просвітництва. Син бідного козака із с. Чорнухи на Полтавщині, здобув освіту у Київській академії, продовжував навчання за кордоном - у Відні, Мюнхені та Бреславі. Після повернення (1753) викладав у Переяславському, а потім Харківському колегіумі. Через переслідування за демократизм і наукову самостійність у викладанні припинив педагогічну діяльність і з 1769 р. до смерті залишався мандрівним учителем.

Свої педагогічні погляди виклав у діалогах, віршах, байках, притчах, листах. Проблемам виховання присвячено притчі «Вдячний Еродій» та «Жайворонки», «Байки Харківські». Педагогічні погляди Сковороди втілюють основні напрями прогресивної педагогіки: гуманізм, демократизм, високу моральність, любов до Батьківщини й народу. Головним педагогічним принципом вважав виховання природних здібностей людини. Висміював дворянсько-аристократичне виховання, протиставляючи йому позитивний ідеал виховання, мета якого - створення гармонійно розвиненої, «істинної», вільної, щасливої, корисної для суспільства людини. Провідне значення надавав розумовій освіті, яка допомагає людині пізнати себе, навколишній світ, суть щастя. Обстоював рідну мову у школах, шанував інші мови, радив вивчати граматику, літературу, математику, фізику, механіку, філософію, медицину, юриспруденцію, географію, іноземні мови, хімію, логіку, астрономію, землеробство, мораль. Пропонував використання різноманітних методів навчання (бесіди, роз'яснення, поради, приклади, радив виховувати переконанням, привчанням до критичного аналізу своїх вчинків, дотримуванням режиму тощо). Підкреслював, що людину характеризують її моральні якості: любов до вітчизни і праці, людяність, дружба, правдивість, чесність, скромність, сила волі, почуття людської гідності та ін. Їй багато дається, але й багато від неї вимагається. Перед народом її совість повинна бути, «як чистий кришталь». Великого значення надавав вихованню любові до праці, самодіяльності учнів, керівній ролі батьків і вчителів. Обстоював загальнодоступне, безплатне навчання для всіх верств населення. Сковорода був, безумовно, найсамобутнішим мислителем того часу, недарма його називали «українським Сократом».

З кінця XVIII ст. українська освіта почала занепадати. До цього часу українська нація, перебуваючи між православним Сходом і латинізованим Заходом, була для них джерелом наукових ідей та кадрів. Ще на початку XVIII ст. російські правителі традиційно пропонували найвищі церковні, урядові та освітні посади авторитетним і освіченим українським діячам. Найвидатнішими з них були Ф. Прокопович, С. Яворський, Д. Туптало, С. Полоцький. Наприкінці XVIII ст. кордони Російської імперії значно обмежили контакти України із Заходом, а політика уніфікації, централізації та русифікації освіти призвела до втрати Україною своєї унікальної культурної самобутності та обмеження її роллю культурної провінції.

ГАРНИХ ВАМ КАНІКУЛ!!!